Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Почувши шурхіт ріні, чоловік різко повернувся і всунув до кишені руку; я як підпільник добре зрозумів цей жест і зупинився; чоловік ступив кілька кроків мені назустріч й гукнув:
«З миром?»
«З миром!» — аж надто голосно відказав я, упізнавши за газетними фотографіями самого Коновальця.
Ми розговорилися. Був він доступною людиною, без тіні зверхності в розмові; я розповів йому про наше студентське життя в Женеві, й він, прощаючись зі мною, пообіцяв завітати в наш Клуб на чарку вина.
На зустрічі я, як уже знайомий Коновальця, представив його студентам; ми цілий вечір вели дружню розмову, наприкінці він попросив мене прийти до нього на квартиру — і так я став референтом у штабі Провідника ОУН. Перечитував його кореспонденцію, складав проекти відповідей, переглядав газети й подавав Провідникові прес-релізи, та що було для мене найпочесніше й найвідповідальніше — я став невідступним його охоронцем.
Чи то щастя — жити весь час у напруженні й тривозі? А мабуть, так: я готовий кожної миті віддати за Полковника життя.
* * *
Осінь 1930 року. Українські газети в Європі зарясніли тривожними повідомленнями про шабаш репресій у Галичині, що їх розпочала польська влада над мирним населенням. Криваві акції, керовані міністром внутрішніх справ генералом Славой-Складковським, з відома маршалка Пілсудського, дістали вельми делікатну назву «пацифікація», що означало «примирення» «заспокоєння», а насправді то були напади каральних кінних експедицій на села, де мали місце оунівські саботажі: підпали маєтків польських колоністів, обривання телеграфних дротів, демонтаж залізничних колій, убивства поліцаїв, напади на поштові уряди…
Найтяжчу наругу терплять українські вчителі й священики, яких поліція вважає натхненниками саботажів і терористичних актів, їх привселюдно карають, забиваючи шомполами іноді й до смерті…
Газета «Українське Слово», яка виходить у Парижі, вмістила повідомлення про макабричний випадок, що трапився в селі Раківчик на Коломийщині: керівника сільської «Просвіти» Василя Федосюка зв'язали й увіпхали головою в розжарену піч…
Галицька газета «Гомін Краю» повідомила про бандитські напади карателів на маєтних господарів у Заліщиках: вривалися до хат, висипали з міхів відвіяне зерно й поливали гасом.
Львівська газета «Діло» помістила інформацію про арешт Президії партії УНДО.
Українська парламентарна репрезентація у польському соймі зажадала покарання для пацифікаторів; спеціальна колегія Ліги Націй затаврувала ганьбою польський уряд за жорстокі розправи над українським населенням у Галичині.
Полковник Коновалець стривожений подіями в Краю: на нього одного падає вина за організовані ОУН саботажі, а також за розправи польських карателів. Совєтська преса оголошує Коновальця головним терористом, більшовицькі агенти стежать за кожним кроком Полковника, він виїжджає із Женеви й зупиняється на якийсь час у Цюріху, врешті покидає Швайцарію й скитається Європою. Я не відступаю від нього ні на крок.
* * *
Страта Біласа й Данилишина у львівських Бригідках 1932 року, про що детально повідомила галицька газета «Голос Нації», вплинула на Полковника неоднозначно. То він подивляв відвагу підпільників, то смерть молодих хлопців здавалася йому марною. Прочитавши повідомлення, він промовив у великій скрусі:
«Організація, як бачиш, обійшлася якось без тих грошей, що їх нападники мали забрати з городоцької пошти, а хлопців нема…»
Полковник кілька разів перечитував газету й щоразу висловлював іншу думку.
«Народ ще не підготовлений до таких акцій: у Роздолі Біласа й Данилишина затримали не поліцаї, а таки свої — селяни, які у святій простоті люто ненавидять розбійників, злодіїв і конокрадів, високої мети вчинку бойовиків не зрозуміли. Скільки ще треба часу й нашої праці, щоб простий люд збагнув ту вищу мету?»
«Але ж 23 грудня вночі, у мить смерті хлопців, по всьому Краю задзвонили дзвони! Хто дзвонив — та ж такі самі люди, як і ті, що прийняли героїв за злочинців. Настає пора всенародного прозріння: смерть молодих мужів породила нову національну ментальність…»
«І що думаєш, Оресте: Василь Білас і Дмитро Данилишин перед стратою відштовхнули копняками катів і самі собі вчинили смерть. У цій трагедії — мій оптимізм: воїни майбутньої підпільної армії переможуть у собі страх. Так, так, нічого не бійтеся, люди, крім страху!»
Ці думки Полковника я записав слово в слово.
* * *
Рік 1934. Мережа ОУН охопила всю Галичину. Крайова екзекутива ділиться на окружні, в окружних — п'ять повітових, у повітових — районні. У Крайовій екзекутиві — референтури: організаційна, ідеологічна, безпеки і юнацтва. Найменша клітина ОУН — трійка зі своїм зверхником. У такій мережі має діяти майбутня підпільна армія.
І всю цю злагоджену структуру вразив політичний параліч. 15 червня за наказом заступника Крайового провідника ОУН Степана Бандери бойовик Григорій Мацейко вбиває у Варшаві міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Зашаліли арешти, деякі члени Крайової екзекутиви зламуються на тортурах, мережу викрито, новий міністр внутрішніх справ Козловський заповнює в'язнями концтабір у Березі Картузькій на Поліссі. Заарештовано Степана Бандеру, Романа Шухевича, Володимира Тимчія-Лопатинського… Зв'язок Крайової екзекутиви із Коновальцем втрачено.
За Полковником ходять назирці польські й більшовицькі агенти, газети вперто трублять: «Варшавський процес відбувається над відсутнім на суді терористом Коновальцем».
У газеті «Голос Нації» Полковник заявляв: «Молоді максималісти, виховані на традиціях визвольних змагань, вдалися до крайніх методів боротьби, вони — як і мої вороги — бачать у мені символ майбутньої Української Держави. Це стало причиною ненависті поляків і більшовиків, які, представляючи мене терористом, хочуть знищити передовсім морально. Як воїн, я завжди був за відверту боротьбу з ворогом, проте не можу нині зупинити стихійної революції, котра, залежно від ситуації, завжди є початком, а деколи, на жаль, і кінцем очисної війни. Я не благословляю терор, однак не маю права його засуджувати, оскільки він є виявом національної помсти. Можливо, й такі методи боротьби підготують українців до того сприятливого моменту, який уможливить створення нашої незалежної держави. Мене ж покликано очолити різні методи наших змагань — революційні, помірковані й лояльні. Тож не ставте мене ні на який цоколь, я створений для роботи, а не для презентацій».
Зв'язкова Полковника Анна Чемеринська налагодила контакти між Проводом ОУН і галицькою екзекутивою: їй вдалося зустрітися з Андрієм Мельником на Знесінні.
* * *
Рік 1936. У Львові відбулася судова розправа над членами ОУН, зокрема над Степаном Бандерою. Його засуджено до страти,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
