Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Розділ шістнадцятий

Блудний син

Михайло повернувся в табір лише другого дня понад вечір — ночував удома. Я ще вдосвіта прокинувся від холоду, розпалив буржуйку, грівся біля вогню, й було мені так, як кажуть пастухи пізньої осені, що прикуцнули навколо ватри: спереду пече, а за спиною волоче; зима тужавіла, а народ з Майдану не розходився, чекав інавгурації Президента.

Вчора я закінчив читати Михайлів рукопис. Здався він мені незавершеним, бо про Остапа Безрідного, Михайлового батька, і про Романа Шухевича було надто мало сказано, і хоч я дещо знав про трагедію в Білогорщі, все ж сподівався довідатися трохи більше — з перших уст, і коли Михайло увійшов до намету, я відразу й спитав, не даючи йому віддихатися:

«Чи я зможу дочитати твій опус, коли ти вже його закінчиш?»

Михайло присів на стільчик біля грубки, протягнув до полум'я закоцюблі пальці й мовчав; був він чимось стурбований, жура сіризною наповзла на його обличчя, немов осуга. Його вигляд занепокоїв мене: що ж бо то могло стати причиною Михайлового клопоту, адже ніхто вже не сумнівався, що Помаранчева революція завершилася нашою перемогою, невже до нього дійшли якісь тривожні чутки? Я аж напружився в передчутті лиха, однак Михайло тут же розвіяв мою тривогу скупою мовою, яка з нинішньою політикою не мала нічого спільного. Хоч як сказати…

«Мої записи, брате, ніколи не матимуть кінця, бо життя продовжується, й Кліо завше буде при ділі. Але хто далі заповнюватиме історичною інформацією мої зошити? Ну хто, скажи мені? Мій син, якому все, що відбувається на Майдані, чуже й непотрібне? Хто — коли ця робота вже не моя, а наступного покоління?.. І чому то в мене мало так статися, що мій син пішов манівцями?»

Я втямив, що Михайла настиг батьківський клопіт, але ж то, певне, ще не горе, щось він перебільшує: адже сьогоднішній юнацький нігілізм ще не є зрадою, то пошуки своїх доріг, а вони, ті молоді стежки, не мусять щільно втискатися в батьківські колії й допасовуватися, немов далини в гуцульській рубленій хаті. Відрізок отчого шляху вже пройдено, й повертатися на нього не потрібно, повторення завжди ялове й шкідливе, і я сказав Михайлові:

«На чому ти впевнився, що твій син пішов манівцями? Що не ночує разом з нами на Майдані й не мерзне? А хіба весь народ повинен жити в єдиному ритмі і діяти під одну команду? А ні — це вже було за совєтчини… І не всі мали сидіти в тюрмах, жити в бункерах і в критичний мент підривати себе гранатами. Є ж різні види боротьби. А хіба саме існування в суспільстві при виконанні будь-якої чесної праці — то не боротьба? Адже кожен фронт має кілька ешелонів, і не всюди стріляють».

«Не втішай мене, брате, я все зрозумів би, але — таке?! Він, мій Ігор, вже перебуває на боці п'ятої колони — якщо не фізично, то принаймні духовно… Він, такий начитаний бевзь, знаєш, на кого покликається, утверджуючи свою ідеологію, — не на Івана Франка, не на Лесю Українку, а на посереднього письменника Дениса Лукіяновича, який колись написав повість „Я — з більшістю!“ Ігор так і сказав мені вчора: „Я — з більшістю!“»

«Але хіба в них більшість? Перемогли ж ми!»

«Він так не вважає. Ігор розіклав переді мною мапу України, розмальовану у два кольори, і доводив, що помаранчевого кольору на ній набагато менше, ніж синього… „То чому має правити державою меншість? — спитав він. — Зрештою, чи може правити, і чому та меншість вважає свою ідеологію непомильною? Де критерії, в кого? Хіба що в Бога, то в нього й запитаймо!“ — Він аж кричав на мене… І пішов. Пішов до них, у Маріїнський парк, де прибічники Хама готуються до реваншу…»

«Який там реванш! — заперечив я. — Вони ж розім'яті!»

«Помиляєшся. Вони ще сильні. І згодом підуть на нас у наступ. А мій син серед них — можеш собі таке уявити?.. Але досить про це. Ти дочитав мої записи і хочеш знати, що було потім, — так запитують у батьків діти, які ще не вміють читати. То я тобі розповім, Майдан не розходиться, та й дров і харчів у нас ще трохи є».

«Ти б розповів це своєму синові».

«А він не захоче слухати…»

Раптом дверна пілка намету захиталася, немов од вітру, й досередини увійшов ставний юнак, та й не юнак, а вже мужчина під вусом, я впізнав його. Він випростався перед нами і проказав крізь роблений сміх:

«А чому не захочу? Захочу… Але вислухай і ти мене, тату».

Вони дивилися один на одного з викликом, гейби аж із гнівом, і усмішка на устах сина застигла в саркастичній гримасі, він проймав батька зухвалим зверхнім поглядом, й опустив очі батько.

«Я слухаю тебе, сину», — проказав Михайло упалим голосом. Однак Ігор мовчав. Він ніби освоювався із сутінками в наметі, зі скупим простором Михайлового житла, його погляд на хвильку затримався на простеленому долі матраці; я сидів у кутику намету на табуреті, хлопець ковзнув по мені невидющим зором і, здається, мене не запримітив; він чув, звичайно, що батько з кимось розмовляв, але з ким — це зараз його не обходило, для нього існував тільки Михайло, і то не як батько, а як опонент, й Ігор нарешті заговорив. Я прислухався до його мови і майже фізично відчував, як зі стін щойно збудованого нами Храму від удару жорстких слів хлопця обсипається, ніби пісок, свіжий тиньк разом з яскраво виписаними на ньому гаслами здобутої перемоги, й на їхньому місці проступають письмена, які мовлять про несправжність нашої звитяги. Супроти тієї мови у мені наростав протест, немов потуга у стиснутій пружині; Михайло ж навпаки — никнув, в'янув, немов лотос на безводді, а син безжалісно шмагав його своєю правдою.

«Ти дивуєшся, тату, ба ні — ти обурений, що я пішов з Майдану й прилучився до ваших, як ти мовиш, ворогів, які отаборилися в Маріїнському парку. А які ж то вороги — чей не гунни, вандали або монголи? А ні, вони такі самі, як ми, громадяни України, тільки бачать ту Україну по-своєму. А чому ти і твої однодумці взяли собі за право вважати, що правда за вами, і