Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

class="p1">Іноді я думав над тим, чи запросити мого рятівника на обід, чи, може, просто запропонувати йому випити в барі «Континенталь». То була трохи незвичайна світська проблема — її розв’язуєш залежно від того, у що оцінюєш своє життя. Обід з пляшкою вина чи подвійна порція віскі?.. Це питання турбувало мене кілька днів, поки його не розв’язав сам Пайл. Він прийшов і почав голосно гукати мене перед замкненими дверима. Стояла післяполуднева спека; я спав, знесилений тим, що вранці пробував ступати на хвору ногу, і не чув, як він стукав у двері.

— Томасе! Томасе!

Цей поклик став частиною мого сну. Мені снилося, що я іду довгою безлюдною дорогою і нетерпляче жду повороту, а його все нема й нема. Дорога одноманітно розмотується переді мною, неначе телеграфна стрічка, і здається, їй не буде кінця... Аж раптом в мій сон вдерся голос — спочатку наче плач на вежі, а потім вигук, що стосувався мене особисто: «Томасе! Томасе!»

— Ідіть геть, Пайле, — прошепотів я. — Не підходьте до мене. Я не хочу, щоб мене рятували.

— Томасе! — Він барабанив у двері, але я притаївся, ніби знову лежав на рисовому полі, а він був мій ворог. Нараз я усвідомив, що стукіт припинився і хтось за дверима про щось пошепки запитував, а інший голос відповідав. Шепіт — річ небезпечна. Я не міг розібрати, хто шепоче. Я потихеньку встав з ліжка і, спираючись на ціпок, добувся до дверей. Напевне, я посувався занадто повільно і вони почули мене, бо за дверима запала тиша. Тиша, наче рослина, пустила паростки; здавалось, вона розрослася під дверима і простягає своє листя в кімнату, де я стою. В цій тиші було щось неприємне, і я порушив її, рвучко розчинивши двері. В коридорі стояла Фуонг, Пайлові руки лежали в неї на плечах: схоже було на те, що вони допіру цілувалися.

— Ну, то заходьте,— сказав я.— Заходьте.

— Я не міг докликатись вас, — пояснив Пайл.

— Спочатку я спав, а потім не хотів, щоб мене турбували. Та коли вже потурбували, заходьте.— Я спитав Фуонг по-французькому: — Де ти його надибала?

— Тут, у коридорі,— відповіла вона.— Я почула, як він стукав, і побігла нагору, щоб впустити його.

— Сідайте,— сказав я Пайлові.— Хочете кави?

— Не хочу, Томасе, і сідати не хочу.

— А я мушу сісти. Нога стомлюється. Ви одержали мого листа?

— Одержав. Краще б ви його не писали.

— Чому?

— Тому що це чистісінька брехня. А я вірив вам, Томасе.

— Не слід вірити нікому, коли йдеться про жінку.

— В такому разі і вам тепер краще мені не вірити. Я буду нишком прокрадатися сюди, коли вас не буде вдома, писатиму їй листи, а адресу надписуватиму на друкарській машинці. Мабуть, я стаю дорослим, Томасе.— Але в його голосі бриніли сльози, і він здавався ще молодшим, ніж звичайно.— Хіба ви не змогли б перемогти без брехні?

— Ні, не зміг би. Нещирість — характерна риса європейців, Пайле. Ми бідні, доводиться якось викручуватись. Однак я, очевидно, не вмію брехати. Як ви дізналися, що це брехня?

— Від її сестри,— сказав він.— Вона тепер працює у Джо. Я щойно бачив її. Вона знає, що вас відкликають в Англію.

— A-а, ви про це,— сказав я з полегкістю.— Фуонг теж про це знає.

— А лист від вашої дружини? Чи знає Фуонг про нього? Її сестра прочитала його...

— Яким чином?

— Учора, коли вас не було вдома, вона приходила до Фуонг, і Фуонг показала їй листа. Її ви не обдурите. Вона вміє читати по-англійському.

— Зрозуміло.

Безглуздо було гніватися на когось: винен в усьому був, очевидно, я сам, а Фуонг, мабуть, показала листа тільки для того, щоб похвалитись, а не через недовір’я.

— І ти знала про це ще вчора ввечері? — спитав я Фуонг.

— Знала.

— Я помітив, що ти якось притихла.— Я торкнувся її руки.— А могла ж розбушуватись, як фурія. Але ти — Фуонг, ти не фурія.

— Мені треба було подумати,— сказала вона, і я згадав, як, прокинувшись вночі, я по її нерівному віддиху зрозумів, що вона не спить. Я простягнув до неї руку і спитав: «Le cauchemar?»[57] Попервах, коли вона тільки перейшла жити до мене на вулицю Катіна, її мучили кошмари, але минулої ночі вона на моє запитання заперечливо похитала головою; вона лежала спиною до мене, і я притиснув свою ногу до її ноги — перший крок до зближення. Але навіть тоді я нічого не помітив.

— Ви можете пояснити, Томасе, чому...

— По-моєму, все й так зрозуміло. Я хотів утримати її.

— Хоч би чого це їй коштувало?

— Звичайно.

— Це не любов.

— Можливо, не така, як ваша, Пайле.

— Я хочу вберегти її від усякого зла.

— А я не хочу. Вона не потребує захисту. Я хочу, щоб вона всюди була зі мною, щоб вона спала зі мною.

— Проти її волі?

— Вона не залишиться тут проти своєї волі, Пайле.

— Вона не може вас любити після всього цього.

Він уявляв собі все дуже просто. Я обернувся, щоб подивитися на Фуонг. Вона ввійшла в спальню і поправила ковдру, на якій я лежав, потім узяла з полиці одну із своїх книжок з малюнками і сіла з нею на ліжко, ніби наша розмова зовсім її не обходила. Я міг напевне сказати, що то була за книжка — літопис життя англійської королеви в ілюстраціях. Мені було видно, хоч і догори ногами, королівську карету на дорозі до Вестмінстера.

— Любов — західне слово,— сказав я.— Ми вживаємо його з сентиментальності або коли йдеться про непереборний потяг до однієї жінки. Тут люди не знають такого почуття. Ви будете страждати, Пайле, якщо своєчасно цього не зрозумієте.

— Я б побив вас, якби не ваша нога.

— Ви повинні дякувати мені... і сестрі Фуонг, звичайно. Тепер ви можете діяти без докорів сумління,— адже де в чому ви надто делікатні. Правда, тільки тоді, коли справа не торкається пластмаси.

— Пластмаси?

— Дай вам боже зрозуміти, що ви тут робите. О, я знаю, у вас благородні мотиви, інших у вас не буває.— Він дивився на мене підозріливо й розгублено.— Мені б хотілося, щоб у вас хоч час від