Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я хочу, щоб Фуонг жила пристойно. А тут... смердить.

— Ми забиваємо сморід ароматними куріннями. А ви, звичайно, ощасливите її холодильником, власною машиною, телевізором найновішої марки і...

— І дітьми...— сказав він.

— Життєрадісними молодими американськими громадянами, готовими давати будь-які свідчення сенатській комісії.

— А що дасте їй ви? Ви навіть не збирались узяти її з собою в Англію.

— Ні, я не настільки жорстокий. Хіба що зможу купити їй поворотний квиток.

— Ви так і будете тримати її, як зручну підстилку, поки не поїдете звідси?

— Вона ж людина, Пайле. Вона може сама вирішувати.

— Виходячи з вашої брехні. До того ж вона ще дитина.

— Вона не дитина. Вона куди сильніша, ніж ви будете коли-небудь. Знаєте лак, на якому не лишається подряпин? Так і Фуонг. Вона може пережити з десяток таких, як ми з вами. Тільки постаріє — і все. Вона страждатиме від пологів, голоду, холоду, ревматизму, але ніколи не страждатиме, як ми, від думок, від невдоволеного бажання,— на ній не залишиться подряпин, вона підвладна тільки тлінню.

Але навіть вимовляючи ці слова, дивлячись, як вона гортає сторінки (сімейний портрет з принцесою Анною), я розумів, що вигадую її характер так само, як вигадував його Пайл. Ніколи не знаєш, що діється в чужій душі. Можливо, вона була така ж полохлива, як і ми всі, але не мала хисту висловити свої почуття,— от і все. І мені пригадався той, перший, нелегкий рік, коли я так палко намагався зрозуміти її, коли я благав сказати мені, про що вона думає, і лякав її своїм безрозсудним гнівом, коли вона мовчала. Навіть моя жага була зброєю: здавалось, досить тільки встромити меч в тіло жертви, як вона втратить самовладання і заговорить.

— Ви сказали все, що хотіли,— обернувся я до Пайла.— Ви знаєте все, що вам належить знати. Прошу вас, ідіть звідси.

— Фуонг,— покликав він.

— Мосьє Пайл? — відгукнулась вона, одірвавшись від споглядання Віндзорського палацу, і її церемонна ввічливість була в цю хвилину смішна і водночас заспокійлива.

— Він обдурив вас.

— Je ne compends pas[58].

— Та забирайтеся ви звідси,— сказав я.— Ідіть до своєї «третьої сили», до свого Йорка Гардінга та «Ролі демократії». Ідіть геть, розважайтеся пластмасою.

Згодом мені довелось переконатися, що він точно виконав усі мої вказівки.

Частина третя

Розділ перший

1

Минуло майже два тижні після Пайлової смерті, перше ніж я знову зустрівся з Віго. Я йшов бульваром Шарне, коли раптом почув його голос з ресторану «Клуб». Він кликав мене. В ті дні цей ресторан був улюбленим місцем службовців французького сюрте; наче кидаючи виклик усім, хто ненавидів їх, вони їли й випивали на першому поверсі, а всі інші відвідувачі харчувались нагорі, куди не досягали ручні гранати партизанів. Я підійшов до Віго, і він замовив для мене вермут-касі.

— Розіграємо, кому платити?

— Будь ласка.

Я вийняв кості, щоб зіграти в традиційне чотири — двадцять один. Ці числа і вигляд костей і тепер виразно нагадують мені про роки війни в Індокитаї. Досить мені глянути на людей, що грають у кості,— і я знову на вулицях Ханоя чи Сайгона, поміж зруйнованих будинків Фат-Дьєма, чую близькі вибухи мін, бачу біля каналів парашутистів, схожих на гусінь у своїх химерно розмальованих комбінезонах, а іноді перед очима в мене постає мертва дитина.

— Без вазеліну, — сказав Віго, кидаючи кості; випало чотири, два і один. Він підсунув до мене одного сірника.

Граючи в кості, всі службовці сюрте мали звичай вживати малопристойного жаргону. Певне, його вигадав сам Віго, а потім перейняли й інші офіцери, які, проте, чомусь не перейняли у Віго захоплення Паскалем.

— Молодший лейтенант.

Кожна програна партія підвищувала вас у званні; гра тривала, доки один з учасників діставав звання командувача. Віго виграв і другу партію. Відраховуючи сірники, він сказав:

— Ми знайшли Пайлового собаку.

— Та ну?

— Мабуть, його не могли одігнати від тіла хазяїна. У всякому разі, собаці перерізали горло. Він лежав у багні ярдів за п’ятдесят від місця, де знайдено Пайла. Можливо, сам відповз туди.

— Ви все ще цікавитеся цією справою?

— Американський посланник не дає нам спокою. У нас, хвалити бога, не здіймають такого галасу, коли вбивають француза. Правда, вбивства французів тут не такі рідкісні випадки.

Ми кинули кості, щоб поділити сірники, і тоді почалася справжня гра. Було щось надприродне в тому, що у Віго весь час випадали четвірка, двійка і одиниця. У нього лишилося всього три сірники, а в мене випала найменша можлива кількість очок.

— Наннет,— сказав Віго, підсуваючи до мене ще два сірники. Позбувшись останнього, він промовив:— Командувачі — і я покликав офіціанта, щоб замовити випивку.

— Кому-небудь вдається вас обіграти? — поцікавився я.

— Трапляється, але рідко. Хочете відігратися?

— Іншим разом. З вас, Віго, міг би бути професіональний гравець! Ви граєте і в інші азартні ігри?

Він гірко посміхнувся, і я чомусь подумав про його біляву дружину; ходили чутки, що вона зраджувала Віго з підлеглими йому офіцерами.

— А чом би й ні,— промовив він.— Завжди є змога зіграти в найбільшу гру.

— Найбільшу?

— «Давайте зважимо виграш і програш,— процитував він,— поставивши на те, що бог існує; давайте оцінимо ці дві можливості. Якщо ви виграєте, ви виграєте все; якщо програєте, то нічого не втратите».

Я відповів йому словами того ж таки Паскаля; то була єдина фраза, яку я пам’ятав: «І той, хто обрав „чіт“, і той, хто обрав „лишку“, схибили. Обидва вони помиляються. Добре робить той, хто зовсім