Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Я пробурмотів щось співчутливе.

— Дозвольте відрекомендуватись, я — управитель містера Чжоу.

— Моє прізвище Фаулер. Мене прислав містер Домінгес. Він сказав, що містер Чжоу хоче мені щось розповісти.

— У містера Чжоу дуже ослабла пам’ять. Хочете чашечку чаю?

— Дякую. Я вже випив три.— Наша розмова нагадувала запитання і відповіді з розмовника.

Управитель містера Чжоу взяв з моїх рук чашку і передав її одній з дівчаток, а та, вихлюпнувши рештки чаю на підлогу, наповнила її знову.

— Цей не досить міцний,— сказав він, узяв чашку, покуштував чай, потім старанно виполоскав чашку і налив з іншого чайника.

— Цей смачніший? — спитав він мене.

— Так, набагато.

Містер Чжоу прокашлявся, але, як виявилось, тільки для того, щоб сплюнути харкотиння в бляшану плювальницю, розмальовану рожевими квітами. Дитина качалася на підлозі, мокрій від решток випитого чаю, а кішка перестрибнула з картонного ящика на валізу.

— Вам, мабуть, краще поговорити зі мною,— сказав молодик.— Мене звуть містер Хен.

— Якщо ви поясните мені...

— Давайте спустимось у склад,— перебив мене містер Хен.— Там спокійніше.

Я подав руку містерові Чжоу. Він здивовано потримав її між своїми долонями, потім розгублено обвів поглядом перелюднену кімнату, ніби намагаючись зрозуміти, як я сюди потрапив. Коли ми сходили вниз, шурхіт ріні на березі моря затих.

— Обережно. Тут немає останнього східця, — попередив містер Хен і присвітив мені кишеньковим ліхтариком.

Ми знову опинилися серед ліжок та ванн, і містер Хен повів мене до бічного проходу. Пройшовши кроків двадцять, він зупинився і спрямував світло ліхтарика на круглу залізну коробку.

— Бачите? — спитав він.

— Що це?

Він перевернув коробку і показав марку фірми «Діолактон».

— Мені це нічого не говорить.

— Я мав дві таких коробки,— сказав він.— Їх підібрали з іншим брухтом в гаражі містера Фан Ван Муоя. Ви його знаєте?

— Ні, не знаю.

— Його дружина — родичка генерала Тхе.

— Але я не зовсім розумію...

— Ви знаєте, що це таке? — спитав містер Хен, нахилившись і піднявши з землі якийсь довгий порожнистий предмет, схожий на корінець селери; його хромована поверхня виблискувала в світлі ліхтарика.

— Скидається на трубку для душа.

— Це форма для лиття,— сказав містер Хен.

Він був, очевидно, з тих людей, що люблять давати нудні пояснення. Помовчавши, щоб я зайвий раз показав своє неуцтво, він спитав:

— Ви розумієте, що таке форма для лиття?

— Розумію, звичайно, але все ще я не збагну...

— Ця форма зроблена в США. «Діолактон» — марка американської фірми. Ну, починаєте розуміти?

— Відверто кажучи, ні.

— У формі є дефект. Тому її й викинуто. Але її не повинні були викинути з іншим брухтом, а коробку — тим більше. Це була помилка. Управитель містера Муоя приходив сюди особисто. Я не міг знайти форми, але дозволив йому забрати другу таку коробку. Я сказав, що більше у нас нічого немає, а він запевняв мене, що коробки потрібні йому для зберігання хімікатів. Він, звичайно, не питав про форму, бо не хотів викривати себе, але розшукував її дуже старанно. Містер Муой потім сам ходив в американську місію, щоб побачитися з містером Пайлом.

— Та у вас справжня розвідка! — сказав я. Я все ще не міг уявити собі, для чого він усе це мені показує.

— Я просив містера Чжоу поговорити з містером Домінгесом.

— Ви хочете сказати, що встановили якийсь зв’язок між Пайлом і генералом Тхе? — спитав я.— Зв’язок досить неміцний, у всякому разі, це не новина. Здається, всі тут тільки те й роблять, що стежать один за одним.

Містер Хен ударив підбором по чорній залізній коробці, і звук луною прокотився серед поламаних ліжок.

— Містере Фаулер, ви — англієць. І ви нейтральні. Ви поводилися щодо всіх нас цілком об’єктивно. Значить, ви можете зрозуміти тих із нас, хто всією душею відданий одній із сторін...

— Якщо ви натякаєте про те, що ви комуніст або в’єтмінець, то можете не турбуватися,— мене це не хвилює. Я не втручаюся в політику.

— Коли тут, в Сайгоні, станеться щось лихе, звинувачуватимуть нас. Комітет хотів би, щоб ви об’єктивно поставилися до цього. Ось чому я показав вам і те, й те.

— А що таке «Діолактон»? — спитав я.— Нагадує назву згущеного молока.

— Справді, тут є щось спільне з молоком.— Містер Хен освітив ліхтариком середину коробки. На дні залишилося трохи білого порошку.— Це один з видів американських пластмас,— сказав він.

— Я щось чув, ніби Пайл ввозить пластмасу для виробництва іграшок.

Узявши форму, я дивився на неї і намагався уявити собі, який предмет можна вилити в ній. Він мав виглядати не так, як ця форма, а навпаки: форма була лише зворотним зображенням предмета, як у дзеркалі.

— Тільки не для іграшок,— сказав містер Хен.

— Це неначе частина якогось вузького циліндра.

— Форма незвичайна.

— Не розумію, для чого її призначено.

Містер Хен одвернувся.

— Я хочу, щоб ви запам’ятали те, що бачили тут,— сказав він, коли ми поверталися назад, ідучи в тіні від куп наваленого брухту.— Можливо, колись вам доведеться написати про це. Але не треба казати, що ви бачили тут цю коробку.

— А форму?

— Форму — особливо.

З

Нелегко знову зустрітися з людиною, що, як то кажуть, врятувала вам життя. Я не бачився з Пайлом, поки лежав у госпіталі, і те, що він мовчав і не з’являвся (цілком зрозуміле явище, бо він сприймав наші заплутані взаємини куди гостріше, ніж я), час від часу починало неабияк турбувати мене; і ночами, до того як починало впливати снодійне, я уявляв собі, як він підіймається сходами, стукає в мої двері, спить у моєму ліжку. В цьому я був несправедливий до нього, а тому до свідомості, що я в боргу перед ним, домішувалося ще й почуття провини. Потім мені було соромно за свій лист. (Які далекі предки наділили мене цим дурним сумлінням? Напевне, самі були вільні од нього, коли гвалтували і вбивали за своїх палеолітичних часів).