Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим стиснув кулаки, його погляд метнувся до Германа.

— Вони нас вирахують, — шепнув Герман, його голос тремтів, рука стиснула автомат. — Треба план…

— Без планів, — перебив Максим, його очі блиснули впевненістю. — Чекаємо. Вони підійдуть — я кину ще одну гранату, а ти стріляй. Імпровізуємо.

Герман глянув на нього, його брови піднялись, але він кивнув — у хаосі Максим був у своїй стихії, і сперечатись не було сенсу.

— Ти божевільний, — буркнув він, але кутик губ смикнувся в усмішці. — Гаразд, веди.

Максим хмикнув, його рука лягла на другу гранату, пальці напоготові. Кроки бійців наближались, тіні гойдались у коридорі, і кожен звук стискав нерви — але він був готовий.

Кроки бійців наближались, їхні чоботи гупали по бетону, відлуння котилось коридором, як передвісник бурі. Повітря стало важким, ніби труби в стінах стискали його невидимими руками. Максим притиснувся до холодного металу, його серце гуділо в грудях, але в цій напрузі він відчував себе живим. Герман завмер поруч, його подих був ледь чутним, очі блищали в напівтемряві.

Двоє бійців просувались інженерним сектором, їхні тіні гойдались на стінах, де тьмяні лампи ледве тримали світло. Один поправляв автомат, його голос різав тишу:

— Ці самозванці не могли далеко втекти. Знайдемо їх, перш ніж вони вислизнуть.

— Будь обережний, — відповів другий, його ліхтарик ковзав по іржавих трубах. — Вони озброєні й небезпечні. Швидко й тихо.

Максим затамував подих, його пальці стиснули автомат, але він не рухався — кожен шурхіт міг стати останнім. Герман притиснувся до стіни, його рука тремтіла на пістолеті. Бійці наближались, їхні кроки сповільнились, ніби вони відчували чиюсь присутність. Один ледь не зачепив шланг, що звисав зі стелі, і тихо вилаявся:

— Чорт, тут темно, як у могилі. Як їх знайти?

— Обшукаємо все, — відрізав напарник, його голос був холодним і твердим. — Перевір під тими трубами.

Світло ліхтарика блиснуло вгору, промінь ковзнув по стелі, ледь не зачепивши укриття. Максим відчув, як піт стік по скроні, але його очі залишались гострими — він чекав. Герман шепнув, голос тремтів:

— Якщо нас знайдуть, нам кінець.

— Тихо, — шикнув Максим, його шепіт був різким, але спокійним. — Чекаємо їхній хід.

Бійці просувались далі, їхні ліхтарики ввімкнулись одночасно, яскраві промені розрізали темряву, кидаючи тіні на труби й уламки. Один зупинився, нахилившись до підлоги — пилюка під його чоботом видала легкий хрускіт.

— Щось бачив? — спитав напарник, підходячи ближче.

— Здалось, ніби хтось ворухнувся, — відповів перший, його ліхтарик повільно обвів простір.

Промінь ковзнув по стіні, ледь не торкнувшись плеча Максима. Вони завмерли, серця гупали в унісон, кожен м’яз напружився до межі. Світло затрималось на трубах, відбилось від металу, і Максим відчув, як мороз пробіг по спині. Бійці наблизились — один стояв за метр, його тінь падала прямо на укриття.

— Перевір там, — сказав другий, вказавши на їхній кут. — Щось не те.

Перший боєць нахилився, його ліхтарик повільно повернувся в бік Максима. Промінь ударив у темряву, висвітливши край його чобота. Час сповільнився, повітря стиснулось, і боєць видихнув:

— Чорт! Тут хтось є!

Максим вибухнув. Його автомат гримнув, куля влучила бійцю в груди, той захрипів, падаючи назад, ліхтарик покотився по бетону, блимаючи в агонії. Другий боєць рвонув до зброї, але Максим уже діяв — він схопив мертве тіло за броню, рвонув до себе, прикриваючись ним, як щитом. Черга другого бійця вдарила в труп, кулі глухо вгрузли в плоть.

— Герман, стріляй! — крикнув Максим, його голос розірвав хаос.

Герман вискочив із укриття, пістолет гримнув, куля влучила в плече стрільця. Боєць скрикнув, його автомат вислизнув, але він ще тримався на ногах. Максим рвонув уперед, автомат у його руках загудів — серія куль прошила бійця, той грюкнувся на підлогу, кров розтікалась по бетону.

Коридор вибухнув адреналіном — Максим стояв, важко дихаючи, його очі горіли, пальці стиснули гарячий автомат. Герман підскочив до нього, його пістолет ще димів.

— Давай звідси! — гаркнув Максим, його голос різкий, але впевнений. — Інші вже чують.

Вони рвонули вперед, чоботи гупали по бетону, тіні гойдались у коридорі. Позаду пролунали крики — "Тут стріляли!" — і кроки решти бійців "Альфи" загуділи, наближаючись. Хаос закрутився, але Максим був у своїй стихії — кожен рух, кожен постріл був його імпровізацією.

Тунель замовк — крики стихли в глибині, гул труб затих, лишивши лише слабке тріскотіння розбитих ламп. Максим вискочив із темряви інженерного сектора, як хижак, і налетів на останнього бійця, що залишився на платформі. Одним рухом вибив автомат із його рук, збив із ніг — той грюкнувся на бетон із глухим стогоном, пил злетів хмарою.

Максим схопив його за броню, рвонув угору й ударив кулаком у щелепу — раз, другий, третій. Кожен удар гудів у кістках, відлунюючи в порожній станції, лють виривалась із нього, як звір із клітки. Боєць намагався закритись, але Максим бачив кров полонених, їхні крики в темряві — його кулак бив, виганяючи демонів, що гризли його зсередини.