Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

…Все пішло шкереберть. Розвиток людської свідомості не можна повернути назад, як не можна повернути час. Люди були готові до того, що приніс їм Рафаал-Мон. Тому ми програли, хоча ще й не усвідомлювали цього тоді.

А я ж міг здогадатися. Коли помер Геер-Діл, я мусив зрозуміти, що… /закреслено/. Та яка, зрештою, різниця? Відступати не було куди.

…Ми спокійнісінько жили в якості власних жерців, а Рафаал-Мон тим часом створював свою релігію, могутню та всевладну. Він використав ідею свого померлого батька і зміг втілити те, чого не зробив Фаал-Загур. Рафаал-Мон об’єднав північні племена під загальним началом, взявши за основу релігію Оберігаючого Бога. Свою власну релігію.

Він дав хумінам правителів, посунув їхній технічний прогрес на декілька кроків уперед і спрямував цю дику силу на Ашедгун, маючи на меті остаточно знищити нас та стати Третім.

А Пресвітлому Талігхілу Рафаал-Мон дав махтас.

…Ігри Богів — не для людей. Бо людині ніколи не стати Богом, принаймні, Другим. Дати людству махтас — це все одно, що подарувати дворічній дитині кинджал. Правила гри виховують у гравця Божественне ставлення до людей. Я зміг нейтралізувати… /закреслено/

/вирвано сторінку/

…перемогли, одначе це була наша остання перемога. По суті, ця перемога була і нашою поразкою. Державний інститут у хумінів залишився та розвивався. А Пресвітлі перестали вірити в нас.

Щоправда, і культ Оберігаючого довго не протримався. По-перше, він був мертвий зі зрозумілих причин, а по-друге, коли підписали ан-тег і Хуміндар об’єднався з Ашедгуном, саме культурна спадщина останнього стала домінуючою. А там уже давно справжня релігія померла, змінившись дрібними забобонами, не здатними дати життя жодному могутньому Божеству.

…Ми зібралися, аби вирішити, як бути далі. Тепер розвтілитися ми не могли. До того ж, у кожного були свої мотиви, за якими він мусив залишитися. По суті, ми виявилися прив’язаними до реального світу.

Постановили, що необхідно, якщо вже ми тут, підтримувати хоча б пам’ять про нас. Справжню пам’ять. І нести справжню правду. Так виникли оповідачі.

/наступний текст написано очевидно набагато пізніше від попереднього/

…Оаль-Зіїр, коли ми востаннє зустрічалися, запевняв, що я даремно сподіваюся. Що, мовляв, це схоже на намагання оживити труп за допомогою прив’язаних до рук-ніг мотузок. Від цього труп не стане живішим.

Не знаю. Навіщо тоді нам узагалі жити? лише задля… /закреслено/. Хочу сподіватися. Так, свідомість людей неможливо повернути назад, але може бути новий щабель, котрий призведе до чогось колишнього, але вже в новій якості! Зрештою, головним чинником була й залишається віра, а у нас є шанс поступово змусити /слово «змусити» перекреслено, але надписане згори замальовано — прочитати неможливо/ вірити в нас знову. В нас нових. Ми ж змінилися за останні століття! Чи…

— У цьому місці рукопис обривається, — я знизав плечима і відклав блокнот із перекладом. — Як бачите, він не закінчений.

— Н-да, — замислено протягнув пан Чраген. — Я так і знав. Вони не втрималися! Ви хоча б розумієте, шановний, що стали черговим різновидом — вже даруйте на грубому слові — Божественних виродків?!

— Що ви маєте на увазі? — спокійно спитав Мугід.

— Я маю на увазі, що це Друге покоління, як вони себе називали, вже двічі як слід нашкодило людям. Уперше — коли заснували династію Пресвітлих, а потім пустили все на самоплив. Удруге — коли створили вас, оповідачів.

— Чи не можна конкретніше?

— Можна, — буркнув «академік». — Якщо ви знайомі з «Феноменом», гадаю, вам відомо, що після ан-тегу, коли династія Пресвітлих відійшла у небуття, почали з’являтися так звані феноменоносії. Люди, як правило, зі знівеченими долями. І долі ці, між іншим, знівечили Боги давнього Ашедгуну! Ледь розібралися з цією хворобою, як виникли ви.

— «Розібралися»? — здивувався оповідач. — «Із хворобою»?

— Так, саме так! Із хворобою суспільства, — пан Чраген витяг з кишені хустинку та витер лисину. — Ви ж не будете заперечувати, що феноменоносії аж зовсім не почувалися зручно серед нормальних людей? А вони, ці нещасні, могли мати дітей, а діти — у свою чергу — теж страждали. Не знаю, назвіть це незбалансованою долею — як завгодно! — але феноменоносії були приречені на горе.

— Як правило, — виправив його старий.

— Як правило. Та погодьтеся, такі правила слід викорінювати.

— Ось ви й викорінювали.

— Так, ми й викорінювали… — «академік» осікся.

— Ну ж бо, сууре Чрагене, продовжуйте, якщо вже розпочали, — кивнув Мугід. — Зрештою, мені давно хотілося дізнатися про вашу організацію трохи більше, ніж написано у старовинних трактатах. Там все так непевно!

«Академік» гірко посміхнувся:

— Звичайно, непевно. А чого ви очікували? Про оповідачів, між іншим, відомо ще менше, ніж про суурів. А що ми? Скажіть, Мугіде, от ви — щасливий?

Старий замислився.

— Не знаю, що й відповісти. Щастя надто швидкоплинне. У принципі — ні. Хоча…

— А решта оповідачів?

— Гадаю, вам краще запитати у них.

— Запитаємо, — пообіцяв суур. — Обов’язково.

— І коли виявиться, що — ні, ви вилікуєте від нас людство, — закінчив Мугід.

— Так, — без вагань вимовив Чраген. — Справа навіть не у вас, шановний.

— А в чому ж? У кому?

— У тому, що відбувається навколо вас. Перший тиждень люди почуваються так, наче отримали дар Пресвітлого. Внаслідок цього виникають психічні розлади. До того ж, усі ці зникнення, ці таємниці…

— Виходить, ви вважаєте за можливе вирішувати? А хто ви, власне, такі, аби робити подібні висновки? Ви що, виражаєте волю всього людства?

Суур знизав плечима:

— Навіщо всього людства? Лише постраждалих. Ви ж знаєте історію заснування нашої, як ви казали, організації? Ні?

А все було дуже просто. Як у казках: жив-був Пресвітлий, і було у нього два сини. Старшого звали Ісуур, а молодшого — Вейліб. Звичайно, згідно з небесними законами, Ісуур мав дар, а Вейліб — ні.

І от сталося нещастя: злі люди вкрали Ісуура. Шукали-шукали його — не знайшли. Тоді дар Богів успадкував Вейліб.

А сталося так, що викрадачі Ісуура взяли та й померли. Хлопчик виріс. І у нього проявився дар, зайвий, навіть — шкідливий.

— Далі можете не розповідати, — знизав плечима Мугід. — Усе зрозуміло. Казка гарна, хоча й непорозумінь — «взяли та померли»! — достатньо. Виходить, біля витоків лежала звичайнісінька образа та бажання помститися Богам. Шкода, шкода… Добре хоч, люди не знають. Такий мудрець, а такі неблагородні цілі.

— Чи не вам судити про цілі?

— А чи вам — піклуватися про щастя інших? — мовив у відсіч оповідач. — До того ж, наші сеанси