Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Суур Чраген знехотя кивнув.

— А книжку я заберу, — спокійно та просто повідомив Мугід. — У вас все одно залишається переклад.

Оповідач пішов.

— Як на мене, він так нічого і не пояснив, — ображено вимовив я. — Вам не здається?

«Академік» знову витер лисину.

— Мені вже досить. Дякую за переклад, парубче, — він відібрав у мене блокнот і виходячи додав: — Сподіваюся, те, що відбулося тут, залишиться між нами. Даремно ви не прислухалися до тієї моєї поради бути обережнішим.

Я вискочив із кімнати майже відразу слідом за сууром і помчав униз, сподіваючись наздогнати Мугіда. Той стояв на першому поверсі та перемовлявся з кимось через двері. Як з’ясувалося, з рятівниками.

Я дочекався кінця розмови і підійшов до старого:

— Даруйте, але у мене до вас запитання.

— Га? — він поглянув кудись повз моє ліве плече. — Слухаю.

— Зі мною у коридорі була сумка. Що з нею?

Оповідач розвів руками:

— Чесне слово, не знаю. Одначе, гадаю, дирекція готелю сплатить вам компенсацію.

Не потрібно мені компенсації! У дирекції і грошей таких немає.

Проклинаючи все на світі, я рушив на дзвіницю, дивитися, як працюють рятівники. А що ще залишалося робити?

Тут зібралася решта сприймачів, навіть устиг піднятися Чраген. Внизу біля дверей юрмилися люди в спецкомбінезонах, кахикали двигунами вантажівки, з яких працівники поступово витягали обладнання: троси, блоки та інший мотлох.

— Вважаєте, я помиляюся? — тихо запитав «академік», котрий стояв праворуч від мене. Я подивився на нього: уявіть лише, він — суур!

— Не знаю, — лишалося тільки знизати плечима. — Не мені вирішувати.

Він наче поперхнувся цими словами. Уважно подивився на мене, але нічого не відповів.

— Не бажаєте поділитися враженнями? — бадьоро поцікавився Данкен.

Я похитав головою:

— Ні, але ж ви на це і не сподівалися.

Журналіст посміхнувся:

— Сподівався. Хоча й чекав, що скажете щось подібне. Але у мене до вас ділова пропозиція. Наскільки я розумію, вашу сумку так і не повернули? А можна спробувати.

— Ще раз іти у цей коридор, — я здригнувся. — Ні, звільніть від такої честі. До того ж, у нас просто немає часу. Завтра останній день.

— Правильно, — погодився журналіст. — Однак ви дещо не врахували. По-перше, коридор цей мусить мати вихід десь поблизу Ханху. І ніхто не каже, що потрапити до тунелю можна лише з вежі, га?

— Минуло занадто багато років. Хід напевне занедбано.

— А це вже другий момент, котрий ви не врахували, — задоволено заявив журналіст. — Я обстежив двері, які ведуть у коридор. Там дуже гарно змащені завіси як для занедбаного ходу, вам не здається?

Мені нічого було заперечити.

— Отже, згода? — наполягав писака.

— Припустимо. Але ж ви пропонуєте свою допомогу аж ніяк не з альтруїстичних міркувань?

Він розвів руками:

— Каюся, так. Мені потрібна розповідь про те, що сталося. Докладна. Звичайно, анонімність буде забезпечена.

— А якщо я відмовлюся?

Данкен хмикнув:

— Будь ласка.

І цей проноза відшукає мою сумку разом із матеріалами. Хоча, з іншого боку, цим можу зайнятися і я, тільки без допомоги Данкена. Гадаю, Хінег зрозуміє, що до чого, і відрядить на допомогу своїх людей.

— Відмовляюся, — мовив я. — Що далі?

Журналіст знизав плечима:

— Нічого. Вважайте, я програв.

Він, блазнюючи, вклонився мені та пішов зі дзвіниці. Лише зараз я помітив, що і пан Чраген усамітнився.

Підсунувшись до Карни, я обійняв її:

— Схоже, незабаром ми виберемося звідси.

Вона мерзлякувато повела плечима:

— Не знаю. У мене таке передчуття, що до кінця ще далеко.

— Але ж завтра вже точно скінчиться.

— Так, але як?

На це відповісти мені було нічого.

ДЕНЬ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

За сніданком ми зустрілися знову — сприймаючі та оповідач. Схоже, востаннє.

Наближався фінал, і кожен з нас прийшов до цього зі своїми знахідками та втратами. Навіть подружжя Валхірів, навіть пан Шальган та очкарик, які не підозрювали (або — лише підозрювали) про те, що відбувалося у «Вежі», — хоча б трохи та змінилися. Що вже казати про нас із Карною або про Чрагена, або про Данкена?… Я ладен був погодитися з тими людьми, чиї свідчення прочитав у «Феномені»: оповіді серйозно змінюють ваше життя. І вже точно ви не забажаєте ще раз пережити те, що відчули, сприймаючи.

Сьогодні мав прозвучати завершальний акорд, і усіх нас переповнювала святкова урочистість. Додавалося ще й те, що вчора ввечері камінь нарешті прибрали, і тепер вихід із «Останньої вежі» був відкритий кожному, хто зібрався б залишити готель. Про це пан Мугід звично нагадав перед тим, як розпочати оповідь. Звісно, ніхто не відмовився від останнього сеансу. Всім було цікаво, чим же закінчилася справжня історія Кріни.

ОПОВІДЬ ВІСІМНАДЦЯТА (остання)

— Кріна… Що там у Кріні?.. — запитав Обхад, змагаючись зі слабкістю. — Ну ж бо! Відповідайте!

Ха-Кинг, спітнілий та припорошений, — щойно з дороги — присів поряд із ліжком та запитально подивився на батька:

— Як він?

Сивий ятру хмикнув:

— Бореться. Але більше зі мною, ніж із хворобою. Хоча, звичайно, і з хворобою теж. Гадаю, його вже можна перевезти у селище.

Тоді — скількі днів тому? — Обхад все-таки домігся свого. Його доставили на Коронованого, і тисячник власноруч зміг подати сигнал. Щоправда, потім він знепритомнів і досьогодні приходив до тями лише час від часу. Сьогодні, схоже, криза минула. Якщо вже цей ятру-цілитель каже…

Не ризикуючи везти хворого назад до селища, Ха-Кинг улаштував його в курені, покинувши на батька. І досі не з’являвся. А тепер ще й не розповідає, як там справи. Наче навмисне. Немов там настільки все погано, що…

— Носилки я приніс, — повідомив Ха-Кинг. — Зараз тобі допоможуть його перенести.

— Що там в Кріні? — Обхаду вдалося простягнути руку і вхопити горця за рукав. — Відповідай, ну ж бо!

— Робимо, що можемо, — похмуро відповів Ха-Кинг. — Ти, будь ласка, поводься тихо, не заважай.

— Ах ти!.. — з досадою вигукнув тисячник. — Та що ж коїться?!

Старий ятру навис над ним і простягнув чашу:

— Пий.

Обхад похитав головою, розуміючи, що не відмовитися. Знову снодійне. Та скільки ж можна?!

— Я не мала дитина, щоб накачувати мене цією гидотою! — вибухнув тисячник. — Я…

— Поводишся гірше від немовляти, — докоряючи, мовив сивий горець. — Пий.

— Я робитиму все як слід, — з мукою в голосі пообіцяв Обхад.

Рука ятру завмерла.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Горець прибрав чашу.

— Добре, тоді чекай.

Прийшли люди Ха-Кинга і почали обережно перекладати тисячника на носилки. Він терпів, хоча кожен порух віддавався у голові тупим