Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Доля схожа на глибоке озеро:

зваблює спокоєм поверхні, але ховає безодню,

яку не кожен здатен подолати.

Аларія готувалася до святкування Літа, найдовшого дня в році, коли жителі запалюють багаття, танцюють і плетуть обереги з трав та квітів. Ця ідея здавалася мені чимось казковим, і я навіть трохи раділа передчуттю. Але що більше я думала про свято, то більше згадувала, як відрізняюся від цього світу. Для мене це мало стати першим святом у цьому світі, але радість від передчуття швидко згасала через думки мій вигляд.

Я стояла перед відкритою шафою, розглядаючи новий одяг, який Кассандр привіз із мого світу. Легка куртка, кілька пар джинсів, світшоти, худі, футболки — усе виглядало знайомо й водночас чужим. На підлозі лежали кросівки, які тепер здавалися зовсім недоречними серед цього магічного антуражу. Вони нагадували мені про той світ, де все було просто: робота, друзі, повсякденне життя. А тепер вони виглядали тут настільки не до місця, що я навіть не знала, як їх сприймати.

Я дістала блакитний світшот, приклала до себе й глянула в дзеркало. Затишний, простий… але він ніби кричав: «Я тут чужа!»

— Це все, що ти зміг знайти? — запитала я, повернувшись до Касса, який сидів із книгою на кріслі.

— У світі смертних це виглядає досить звично, — спокійно відповів він, навіть не піднявши очей. Його спокій завжди змушував мене ще більше нервувати. Як він може не розуміти?

— І зручно.

— Але не тут, — скептично відказала я, кидаючи світшот назад у шафу. — Тут це виглядає… надто сучасно. Коли я йшла містом, усі витріщалися на мене. Це… неприємно.

Нарешті Кассандр відірвав погляд від книги. У його очах блиснула ледь помітна усмішка.

— Ти й справді з іншої планети, — підколов він.

— Не жартуй, — я схрестила руки. — Я не хочу привертати увагу. Це не той випадок, коли мені хочеться бути у центрі подій. Я вже й так почуваюся, як біла ворона.

Касс підвівся й підійшов до шафи, оцінююче глянув на речі.

— Ти права, — визнав він. — В Аларії це виглядає дивно.

— Якщо хочеш, я можу попросити Офелію допомогти тобі вибрати щось із місцевого гардероба, — додав він, повернувшись до мене.

— Офелія? — здивувалася я, насупившись. — Вона ж запхає мене в корсети, сукні й усі ці незручні штуки.

— Але виглядатимеш елегантно, — відповів він із тією своєю насмішкуватою посмішкою, яка завжди мене дратувала.

— Гаразд, але ніяких корсетів, — здалася я, махнувши рукою. Я знала, що, погоджуючись, все одно потраплю в якусь пастку “місцевої моди”. Але хіба у мене є вибір?

Кассандр кивнув і вже збирався вийти, коли я несподівано гукнула його:

— До речі, твій шампунь мені сподобався. Після нього волосся таке… м’яке й блискуче.

Чаклун зупинився, повернувся й подивився на мене поверх окулярів із легким задоволенням.

— Це прозвучало дуже схоже на комплімент, але знаючи тебе, я не дуже впевнений.

Я тільки хмикнула.

— Я сам його створив.

— Звісно, — я закотила очі. — Якби ти ще створив щось, що допомагає бути менш самовпевненим, ціни б тобі не було.

— Самовпевненість — це не недолік, якщо вона виправдана, — кинув він із легким підколом і залишив кімнату.

Я не стримала посмішки. Його манера говорити завжди змушувала мене балансувати між роздратуванням і дивним теплом. Я закусила губу, намагаючись не засміятися, і знову повернулася до шафи. Світшоти й худі, хоч і були мені рідними, викликали внутрішнє відчуття дисгармонії. З одного боку, я не хотіла втрачати зв’язок зі своїм світом, але з іншого — як я зможу бути тут непомітною?

Непомітною бути ніколи не вдасться, — подумала я, зачиняючи шафу.

Ці роздуми обірвав несподіваний біль у зап’ясті. Я швидко зняла свій годинник. Шрам, який залишила Роана під час нашої угоди, почав пекти, ніби хтось приклав до шкіри розпечене залізо. Біль був таким гострим і раптовим, що я ледь стримала зойк, захлинаючись власним подихом. Я схопилася за руку, намагаючись зменшити цей вогонь, що палав під шкірою. Біль швидко наростав, перетворюючись на нестерпний. Я розуміла, що це означало, але не могла дозволити, щоб Кассандр щось запідозрив. В його погляді завжди було щось насторожене, ніби він постійно чекав, що я щось приховаю.

Одразу всі веселощі Аларії й мрійливість як зняло рукою. Я хочу додому, і зараз я на крок ближче. Тільки б витримати, тільки б не зірватися під його пильним поглядом.

Взяла себе в руки й вирішила діяти. Тихо спустилася сходами, але внизу одразу натрапила на Касса. Він уважно подивився на мене, помітивши мій поспіх.

— Ти куди зібралася? — запитав він, нахмурившись.

— Прогулятися, — швидко відказала я, намагаючись зберегти спокійний вигляд. — Хочу побути наодинці.

— Але ж ми збиралися на святкування, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася нотка розчарування.