Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Дякую.

— Цей напад був через те, що ти якось зачепила чорний ринок, правда? — спитав Алекс. — Либонь, ти ставила надто слушні запитання.

Боббі спромоглася на усмішку. Алекс побачив багато крові на її сорочці.

— Та вже й не знаю, — мовила вона. — Вони питали мене тільки про тебе.

Розділ дванадцятий. Еймос

– Хочеш чашечку коки? — запропонував Ерік. — Не синтезо­ваної. Чистий напій зі справжньої рослини.

— Ба ні. Та я ковтнув би чогось, що є напохваті, — відказав Еймос.

Були це суто ритуальні люб’язності, але ритуал був дуже важливий. Еймосів досвід свідчив: що небезпечніші одне для одного двоє людей, тим більш схильні бувають вони на якнайчемніші соціальні кроки у своїх взаєминах. Гучні, викличні тони когось одного бували зазвичай спробою затюкати, зігнути супротивника в баранячий ріг. А ці двоє бажали уникнути сутички. Спокійні тони свідчили: кожен вираховує, як йому легше виграти.

— Тату, принеси нам «Ель Чарро» на двох! — сказав Ерік, і один із двох чатових вислизнув у двері. Й Ерік додав, для Еймоса: — Був запив недавнечко — саму текілу глитав.

— А коли ж я її пив? — мовив Еймос. — Воно й досі так, що тільки на Землі можна дістати щиру текілу. А ту поясанську побовтянку неможливо пити.

— Либонь, не дуже багато блакитної агави там вирощують.

Еймос тільки плечима здвигнув та й став чекати. Тату повернувся, несучи високу шкірясту пляшку й два вузькі високі келихи. Ерік наповнив обидві посудинки й, піднісши свою, виголосив тост:

— За старих друзів!

— ...старих друзів, — луною повторив Еймос і вихилив свою порцію.

— Ще один? — запитав Ерік, показуючи на пляшку.

— Авжеж.

— Багато побачив міста?

— Що є від вокзалу й до цього місця — тільки й бачив.

— Не дуже воно тут змінилося, — мовив Ерік і помовчав, поки пили по другій. А тоді й ще налив. — Обличчя змінюються, а кути — які були зачовгані, такі й лишаються.

— Сміхота — але я думав те ж саме, поки чимчикував сюди. Однак для тебе змінилося таки чимало?

— Тільки не в найважливішому, — осміхнувся Ерік і потеліпав своєю всохлою шуйцею.

Еймос обвів рукою кімнату, чатових, оновлену обставу будинку.

— Коли я залишав місто, ти рятувався, бігаючи як солоний заєць. Тож щонайменше в цьому життя твоє змінилось.

— Ви, хлопці, можете йти, — сказав він обом вартовим.

Тату з товаришем тихо вийшли і причинили за собою двері. Ніби й добрий знак? Це означало: або Ерік виснував, що Еймос не збирається його вбивати, або ж мав коло себе якийсь такий засіб захисту, для кот­рого інші люди зайві. Не пістолет у шухляді. Для Еріка то було б надто пряме-примітивне. Тож Еймос і почав, мовби знічев’я, роззиратися довкола: чи не назорить які дроти... або підозріле шмаття на його кріслі... чи на підлозі.

А Ерік налив іще дві порції текіли й тоді сказав:

— Коли ти їхав звідси, я перейняв від тебе дещо важливе.

— То й скажи.

— Якщо я тільки не сам-один, завжди знайдеться хтось сильніший за мене, — сказав Ерік і знову помахав калічною рученькою. — Але я практично завжди найтямущіший. Щоб утілити план, можна й винайняти когось. А от щоб його для початку виметикувати — не дуже.

— Таки так, — погодився Еймос. — Ось чому я ніколи не стану капітаном корабля.

Ерік моментально зреагував на це. Не скривився і взагалі ніяк не виказав себе зміною виразу обличчя, але Еймос відчув: співрозмовник ловить його слова й фіксує в голові, мов у комп’ютері, як важливу інформацію.

— Але ти був завжди напохваті, — зазначив Ерік. — Завжди приносив користь. Нині ти в складі якогось екіпажу?

— А ти що, не бачив мене у вістях?

— Бачив. Ти змінився зовні. Голову поголив, носа ламав собі ще не раз. Але я всяке ім’я запам’ятовую назавжди.

— Ну, не це принаймні, — мовив Еймос і, виголосивши тост за Еріка, вихилив келих. — Втім, дякую за оце.

— Отже, ти й досі з тим екіпажем? — допитувався Ерік.

— Досі. А чом би й ні?

— А тому, що цієї хвилини ти сидиш у моїм офісі й п’єш мою текілу. І воно знай програється мені в голові. Такий працездатний хлоп, як оце ти, завжди знайде собі роботу. Якщо ти роботи шукаєш, то я маю що підкинути тобі. Але ж, якщо ти сюди не по роботу припхався, то по що інше?

Еймос ухопив пляшку й ще раз наповнив свій келих. А Ерік щосили намагався приховати свою нервозність. У цьому плані він доб­ряче напрактикувався, то й приховав — майже. Час може багато чого змінити. Ерік пройшов шлях від нервового малого хакера, за голову якого обіцяли винагороду, до керівника респектабельного шмату балтіморської припортової власності. Однак дещо таки не змінюється. Декотрі промовисті звички годі усунути. Ерік сидів, не ворушачись, і невідривно дивився Еймосові в очі, а калічна його ручиця знай то випростувала, то зціплювала пальці, як ото мале дитя то випростує, то зціплює пальчики, коли не може дістати цяцьку.

— Оце перевідав Лідіїн дім, — повідомив Еймос, звільна потягуючи трунок.

— То вже не Лідіїн дім. Вона померла, — сказав Ерік. — То ти з цим? По тому, як ти подався геть, я обходився з нею, як і ти обходився б.

— Справді? — перепитав Еймос, звівши брови догори.

— Ну, — уточнив Ерік, збентежено відвівши погляд набік, — не достеменно так, як ти б.

— То й за це тобі дякую, — мовив Еймос.

— Колись ти не вбив мене, хоч і мав усі підстави це скоїти, а опісля ти вже не міг тут лишатися, — сказав Ерік, похилившись наперед. Його калічна шуйця перестала робити хапальні рухи. — Твій відхід від неї став частиною твоєї послуги мені. Я цього ніколи не забував. І вона допомогла мені започаткувати справу.