Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Алекс і головою кивнув, але сказав не зовсім те, що вона хотіла почути.

— Дозволь мені це обдумати.

Й оце тепер він, позаяк прохання було від Боббі, але ж йому так треба було повністю закритися від усього на цей момент, цієї хвилини ішов на останнє побачення з Боббі, аби сказати їй свою остаточну відповідь: ні. Він-бо мав корабель і мусив туди повернутись. От якби звідти, з корабля, він міг бодай чимсь допомогти їй, то й допоміг би, залюбки. Бо найважливіш для нього було наразі чимшвидше покинути Марс і ніколи-ніколи не вернутися туди.

***

Ось він дістався до кінця її коридору. Чавунні ліхтарі все так само мерехтіли, намагаючись відтворити атмосферу котроїсь вулиці, що існувала на Землі багато сторіч тому. Ці відлунки якогось такого місця, де ні Боббі, ні він ніколи не бували, тішили око, справляючи враження затишку. Звільна ступав він, дослухаючись до майже нечутного шурхоту рециклерів повітря, аж видавалося йому, ніби то мурмотить течія Темзи.

Зненацька десь поблизу скрикнув і замовк якийсь чоловік. Звісно, така вона є, ця Інніс-Шелловз. Алекс закрокував швидше. Ось і Боббіні двері...

Зачинені — але не замикані. Чорна пляма, зазублена й кругла-­круглісінька, позначала те місце, де язичок замка заходив у гніздо в дверній рамі. Тоненька смужка світла виходила з приміщення там, де рама вигнулась, а кераміка побилася. Знов до його слуху долинув той самий чоловічий голос: він бурмотів-мурмотів, а тоді як гаркне! І йшли ці звуки саме з апартаментів Боббі.

Серце Алексове закалатало. Він вихопив свій ручний термінал із кишені й швидко набрав місцеву службу термінового виклику. Ввів прохання допомогти й підтвердження, але не став заповнювати віконце подробиць. На це не було часу. Бажаючи, як ніколи, щоб поруч опинився Еймос, він, зціпивши кулаки, штовхнув двері й рвонувся у приміщення.

Боббі сиділа за столом, на одному з тих двох стільців. Її руки були за спиною. Ноги простерті вперед — на стільці не вмістилися б. Кров червоніла навкруг рота й на шиї збоку. І якийсь чоловік у сірому комбінезоні приставив до її потилиці пістолет.

Були там іще двоє чоловіків у таких самих сірих комбінезонах, і вони обернулися до Алекса. Обидва тримали в руках пістолети-­автомати. Був там і четвертий — цей у попелястому костюмі й ясно-­блакитній сорочці, й він обернувся до Алекса, і на його обличчі був вираз подиву й досади. Коли він побачив Алекса, очі йому витріщились.

— Чорт! — вигукнув костюмований, але це слівце майже потонуло в тріскоті дерева. Її рухи були такі швидкі, що годі було їх простежити. Вмить стілець, до якого вона була прив’язана, розлетівся на друзки, й Боббі вхопила свого сторожа за зап’ястя. Він зойкнув, і щось мокре сталося з його рукою.

Котрийсь з автоматників стрельнув навмання, й Алексові заклало вуха. Щось вигукуючи, він кинувся вперед і наштовхнувся на костюмованого. Так разом вони й заточилися. Супротивник коліном ударив Алекса в пах, і світ розчинився у сліпучому болю. Алекс сповз на коліна, силкуючись утримати костюмованого за його піджак. Тим часом автомати й далі чинили свій бараж, і сморід паленого пороху наповнив повітря.

Костюмований потягся до кобури, та Алекс ухопив його за руку. Пальці того тримали мов щось бетонне. Ага, то пістолет. Хтось закричав, і ревище стрілянини переросло в якийсь інший гучний звук, мов яка звірина завила. Біль у тестикулах зробився тупіший, але все ще лютий, та Алекс посунувся вперед. Встромив свої різці, прокусивши шовк манжети, у те тверде зап’ястя, й давив щелепою, аж поки горішні ікла зімкнулися з нижніми. А костюмований, не скрикнувши навіть, вільною рукою сильно вдарив Алекса в тім’я. Все умить трохи стишилось і ледь подаленіло. Алекс тільки відчув, як його щелепи розімкнулись та як він падає горілиць. Болюче падіння на куприк. І новий біль, тільки невиразний якийсь. А костюмований націлився своїм пістолетом в Алекса. Дуло таке широке, наче війстя печери.

«Ох, — подумалось Алексові, — оце ж так я й загину».

Тут голова костюмованого хить уперед, немов кивнула коротко, і він ураз зжурбився-скоцюрбився. А натомість постала перед Алексом Боббі з шестикілограмовою гирею в правиці. На тій хромованій поверхні були сліди крові та якісь ніби волосини. І ніхто не бахкав із пістолів-автоматів.

— Агей! — озвався Алекс.

— З тобою все гаразд? — запитала Боббі, сідаючи поруч нього. Один із тих стрільців продибав, хитаючись, повз неї, лівою рукою колисаючи знівечену правицю, та й шаснув у двері. Вона не стала його переслідувати.

— Приболіло трохи, — признався Алекс, а тоді перекотився на бік і виблював.

— Все гаразд, — утішила його Боббі. — Ти добре справувався.

— Давненько не бився врукопаш. Якби практикувався частіш, то, може, дав би й ліпший результат.

— Та ні, все гаразд. Їх було ж четверо зі стрілячками, на нас двох, беззбройних. Тож, у підсумку, ми добре справувались.

Тут вона зробила довгий видих, голова її опустилась. Алекс спробував сісти.

— Що з тобою?

— Та стріляли в мене разів два, — сказала вона. — І влучали.

— От лайно. І ти поранена?

— Ага. Зараз я доберуся до консолі, за хвилинку. Викличу швидку поміч, поки не зомліла через утрату крові.

— Та я вже ж викликав їх, — сказав Алекс. — А тоді вбіг до помешкання.

— Добре спланував.

— Та не дуже, бо забагато часу пішло б на ввід повної інфо, — уточнив Алекс. А тоді: — Боббі? Ти ще тут?

— Я тут, — відповіла вона сонливим голосом. — Я в порядку.

Тут Алекс розчув далеке завивання сирен. Видих... і вдих... — і сирени гучніш, ближче. Довгу хвилю йому здавалося, ніби під ним ходить ходором палуба... поки-то збагнув: це тремтить його тіло. Під бічною стіною кімнати лежав, скорчившись, один зі стрільців. Його шия стирчала під дивним кутом, а на грудях уже підсихала кров, що явно перестала текти. Отже, мертвий. Костюмований кашляв і давився, чимсь захлинаючись. Сирени вили все гучніше. Але почулися і якісь голоси. Якась жінка заявила, що вона від поліції, і застерегла присутніх, що зараз у приміщення зайдуть більше поліцейських та лікарі швидкої допомоги.

— А я йшов