Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Проте я зупинилася вчасно. Простір за моєю спиною залишався вільним.
Я обернулась і побігла.
Щоправда, побігла я не до брами, за якою ледь жевріли захисні ліхтарі, а до високого муру, що темнів між ними. Серед густющої. мов чорна кава, темряви мур видавався монолітною кам'яною плитою. Але я недарма приходила сюди вдень — і знала, що це не так.
Я мчала вгору легеньким схилом пагорба, перестрибуючи через рівчаки, що залишились від колишніх могил, і мало не вивихнувши ногу об якусь каменюку, аж поки добігла до муру. Ззаду до мене наближались троє, поволі стискаючи півколо.
Тут у мурі були старі двері — зачинені, але з важким замком, що виступав назовні, й поперечками, на які можна було поставити ногу. Я вилізла нагору, вхопилася за горішній край дверей, що не сягав нижнього краю ветхої арки, а потім, спираючись однією ногою об поперечку брами, щосили тгідтяглась. Мої пальці лягли на горішній край арки — це було те. що мені потрібно. Відштовхнувшись ногою від поперечки, я знову підтяглась, перехилилась на той бік муру й легенько стрибнула вниз, у кущі. Саме цієї миті з протилежного боку щось важко гупнуло об браму.
Я опинилась у дворі якоїсь покинутої будівлі — можливо, садиби священника. Купи цегли та іржавих залізних жердин наводили на думку, що цей будинок колись хотіли ремонтувати, та врешті облишили, й зараз він стояв пусткою. На це я звернула увагу ще вдень. На мене зирили порожні, без шибок, вікна першого поверху, в одне з цих вікон я й майнула. Озирнувшись, я побачила на тлі зоряного неба три постаті, що лізли через мур.
Усередині будинку було повнісінько сміття. Я увімкнула ліхтарик і помчала, світячи ним, по кімнатах. На превеликий мій жаль, усі вікна по той бік споруди виявились міцно замуровані. Вибратись тут на волю було неможливо.
Ззаду лунали звуки, які свідчили, що ті троє вже в будинку.
Переді мною відкрились широкі ветхі сходи, і я помчала ними нагору, перестрибуючи через три сходини відразу.
Нагорі виявилось вікно — щоправда, засклене, але хоча б не замуроване. Притулившись обличчям до шибки, я побачила внизу, під вікном, плаский дах, а за ним — садок, що губився в темряві.
Чи було це вікно сучасне — з тих, що легко відчиняються? Звісно, ні. Старе, масивне, з тих, що піднімаються вгору. 51 потягла вікно — воно рипнуло й піднялося саме на таку висоту, щоб я просунула голову й плечі, а тоді застрягло в про-гнилій перекошеній рамі.
Я озирнулась, і моє серце зупинилось. Три постаті вже подолали половину сходів. У ватажка в руці щось блиснуло.
Часу на роздуми не було. Я протиснулась у щілину вікна, ладна вже полетіти вниз сторч головою, та зробити цього мені не вдалося. Чиясь рука міцно схопила мене ззаду за черевик. Я хвицнула вгору своєю другою, вільною ногою, і мій черевик ударився об щось м’яке. Рука відпустила мене, і я випала з вікна вниз.
Приземлившись на асфальтований дах, я хутко перекотилась убік. По тому місцю, де я тільки-но лежала, щось ударило. Я зірвала з пояса каністру з залізними стружками, націлилась і пожбурила нею в вікно. Каністра влучила в шибку прямісінько над головою, що висунулась із вікна. Друзки скла посипались, наче бурульки, в будинку хтось зарепетував, голова сховалась усередину, а я вже мчала пласким дахом і п’ятьма швидкими кроками добігла до його краю.
Звідси я побачила високий мур між садками, що в темряві скидались на чорні застиглі озера. Зіскочити в садок? Марна справа, бо невідомо, чи знайду я звідти вихід. Залишається тільки пробігти верхом муру, що проходив десь на три фути нижче даху. Я повернулась і обережно зіскочила на вузький мур. Водночас зі мною з розбитого вікна стрибнув на дах один з моїх переслідувачів.
Я, наче кицька, майнула верхом муру, дивлячись тільки перед собою й намагаючись не думати про порожнечу обабіч себе. В обох садках росли дерева, на яких виблискували срібні обереги від привидів. З темряви линув легенький запах лаванди. За своєю спиною я почула крик: щось пролетіло повз моє плече й зникло.
Я добігла до місця, де мур роздвоювався: це означало межу між садками на цій та сусідній вулицях. Праворуч від мене мур упирався в стіну якоїсь будівлі, ліворуч — у густий живопліт. Я озирнулась: один з чоловіків мчав услід за мною муром, тримаючи в руці невеликого ножа, а другий зіскочив униз і тепер біг садком, через газон. Цей міг би вже не бігти, бо невдовзі він мав упертись у живопліт. Третього я не побачила: можливо, його поранило друзками шибки. Мені принаймні хотілось на це сподіватися.
Я рушила вперед, нікуди не звертаючи й намагаючись потрапити на дорогу. Попереду виднів ще один ряд будинків. До одного з них, холодно виблискуючи в місячному світлі, прилягала оранжерея, й тут-таки закінчувався мій мур. За оранжереєю бовванів низенький дах гаража, а ще далі був прохід, який, можливо, виводив на вулицю.
Дах оранжереї був вищий за мур, яким я бігла. На мить я зупинилась, міркуючи, як бути далі, й тут мене щось ударило нижче від лівого плеча. Удар був дуже гострий і болючий. тож я похитнулась, проте втрималась на вершку муру, а тоді помчала до стіни оранжереї. Коли я підтягувалась на її дах. ліва рука в мене ніби палала вогнем; я торкнулась її пальцями правої руки, й вони змокли від крові.
Вибравшись на скляний дах оранжереї, я, раз по раз ковзаючи. побігла далі. Невдовзі я зіскочила на дах гаража. Вулиця була вже недалеко.
Ззаду долинув новий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.