Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

— Я ненавиджу ключі. Вони ні до чого мене не приводять. Ключ — це така річ, яку ас-детектив знаходить за підкладкою плаща у мертвого хлопця або в бачку унітаза. У дев’яти випадках з десяти такий ключ нічого не означає, але ас-детектив від нього приходить у захват, а всі присутні доктори Ватсони роззявляють від подиву роти.

Зустрічався я з одним молодим слідчим. Достойний був юнак. Навіть Майдан Незалежності не став би без лупи шукати. Так от, він казав мені, що детектив, який працює без ключа, схожий на хлопця, котрий зібрався на побачення з красунею, але забув забрати свої парадні штани з хімчистки.

Мене такий аргумент не переконує. Я би пішов на побачення у старих штанах або й зовсім без них. Звичайно, гостра складочка на холошах допомагає справити враження на даму, а чи зможеш ти справити враження у костюмі Адама — це залежить лише від тебе. Є багато чоловіків, у яких ця складочка така гостра, що нею можна різати хліб, але дівчата все одно чомусь утікають від таких хлопців, наче від вогню.

Єдиний раз у житті я мав справу з ключем. Тоді з якоїсь причини помер глава сімейства, його, лежачого на сходах власного будинку, знайшла безутішна вдова. Поки місцевий слідчий, сумний чоловічок з радикулітом, плоскостопістю і поганою вставною щелепою, обстежував приміщення за допомогою рулетки і лупи, я звернув увагу на банан, який лежав на підвіконні. Вже зібрався був його з’їсти, коли детектив зупинив мене. Не можна чіпати банан, сказав він, банан може бути ключем до розгадки. За його словами, особливе значення мав той факт, що фрукт був залишений на підвіконні.

Той мертвяк, котрий лежав на сходах і нічим уже не цікавився, гнув своє детектив, дуже любив банани і частенько їх уминав. Якщо я доторкнусь до банана, то порушу усю реконструкцію сюжету: як він спускався сходами, потягся за бананом, послизнувся і скрутив собі в’язи.

За десять хвилин «швидка» вже помпувала мені шлунок, позаяк у банані виявився миш’як у кількості, достатній, аби вбити Кінг-Конга. Таким чином справу було розкрито, і всі довідалися, через що помер цей чоловік.

Так непомітно за розмовами, вони доїхали до потрібного будинку.

Біля входу у підворіття стояла невелика юрба ґаволовів, яку намагалися втримати троє стомлених міліціонерів. Один із них, забачивши Миколу Дементія, пішов йому назустріч.

— Чому тут так темно? — запитав майор, поглянувши на занурений в морок будинок.

— Було коротке замикання, спрацював запобіжник. Зараз електрик поставить нову пробку, світло відразу з’явиться. Він перевіряє проводку. Але в нас є свічки.

— Отже, Калач мертвий, — констатував Дементій, заходячи в квартиру.

— Так, мертвий, — підтвердив оперативник. — Він повісився.

На столику біля дивана, на якому полюбляла сидіти колишня господарка, горіли свічки, кидаючи жовтий відсвіт на величезне тіло пані Назарук, розпластане на підлозі.

— Ну нічого собі, — здивувався Дементій, якого ніхто не попередив про другий труп. — А тут що трапилося?

— У мене є припущення, що коли вона знайшла Калача, то побігла вниз подзвонити на «Швидку» й упала, — сказав оперативник. — Ці сходинки досить круті. Але так чи інак з нею не буде особливих проблем.

Цієї миті увійшов судмедексперт Михайло Гімпель. Він швидко оглянув тіло.

— У пані зламана шия, — констатував він, подивившись на Миколу Дементія. — Для жінки такої ваги таке падіння… — Гімпель похитав головою.

— А Калач? — запитав Дементій. — Він нагорі?

Один з міліціонерів передав майорові потужний електричний ліхтар, і вони з Авеніром Дейкалом рушили в ту частину коридору, де знаходилася потайна кімната.

— Він увесь час тут переховувався? — поцікавився Дементій, заходячи до комірчини.

— Так. Тому ми й не могли його знайти.

Петро Скорохід, оперативник, який стежив за квартирою, чекав їх у кімнаті. Дементій спрямував промінь ліхтаря на Геннадія Калача.

Фотограф висів на мотузці, прив’язаний до гака на дверях. Довгі, кощаві ноги підкосилися, і петля туго затяглася під вагою його тіла. На обличчі застиг жах.

— Він повісився на тому самому шнурі від завіси з номера 730, — сказав Петро Скорохід. — Я обшукав кишені покійного і в одній знайшов рожеву намистинку.

Оперативник підійшов до столика біля ліжка, де й лежала намистина.

— Це з намиста Жанни Задорожної.

Микола Дементій подивився на намистину, потім на труп Геннадія:

— Він залишив яку-небудь записку, як це звичайно роблять самогубці?

— Ні. — Скорохід підняв напівпорожню пляшку горілки. — Схоже, був п’яний як чіп.

— Думаю, немає жодного сумніву, що він убив дівчину і, налигавшись, повісився, — прокоментував Дейкало.

І в цю хвилину ввімкнулося світло.

— Нарешті, — зрадів майор. — Нехай тепер тіло сфотографують і відвезуть до моргу.

Дементій був страшенно втомлений, але задоволений тим, що поступово картинка-мозаїка почала складатися і фрагменти лягали на свої місця.

— Цікаво, чому він це зробив? — вголос міркував він. — Знаєш, Авеніре, щось тут занадто все просто. Але так часто буває. Коли ти певен, що перед тобою дуже складна справа, вона раптом сама собою вирішується. Проте краще підстрахуватися. Треба зняти у трупа відбитки пальців і перевірити, чи збігаються вони з тими, які ми знайшли на іншій намистині.

Авенір Дейкало погодився:

— Маєш рацію. Та мені здається, ти не помиляєшся, це той самий чоловік, який вам потрібен.

Петро Скорохід пішов униз за міліцейським фотографом і незабаром повернувся разом із ним. Майор посунувся, щоб пропустити його до тіла. І тут до кімнати ввалився електрик.

— Пробки перегоріли ось через це, панове, — він показав Дементію монетку у п’ятдесят копійок. — Хтось запхав її у цоколь патрона настільної лампи в передпокої.

Микола Дементій подякував дядечкові, а коли той вийшов, звернувся до Петра Скорохода:

— Світло згасло до чи після того, як ви почули шум у квартирі?

— Після. Вимкнулося, коли я оглядав тіло. Швидше за все, це зробив хтось із тих чоловіків, які перебували на той час у квартирі. Через коротке замикання всім затриманим удалося втекти. Жодного свідка, на жаль.

— Так, зрозуміло, — Дементій долучив монету до речових доказів.

У цей момент судмедексперт Гімпель зайшов до них у потайну кімнату.

— Ось тут для тебе ще один пацієнт, докторе, — сказав Микола. — Подивись на нього. Думаю, жодних сумнівів, що це саме він убив нещасну Жанну Задорожну.

Гімпель кивнув і приступив до роботи. Фотограф закінчив зйомку, тоді Петро Скорохід з іще одним співробітником поклали тіло Геннадія на ліжко, а по тому разом