Читати книгу - "Женоненависник"

слави розумної людини, яка усвідомлює своє становище й мучиться. Бо тоді б мене стали жаліти. А для розумної та гордої людини бути об’єктом жалості ще прикріше, ніж посміховиськом. Тому я й удавав із себе істоту, позбавлену будь-яких емоцій, будь-яких людських почуттів, такого собі Гомункулуса. Так, я знущався з Сари-ханим, як тільки міг. Мої слова та вчинки могли б розлютити найлагіднішу та найспокійнішу людину. Але ця незрівнянна дівчина покірно зносила всі мої кпини та вибрики.

Така-поведінка Сари була нерозв’язною загадкою. Міркував я, міркував і ось до чого доміркувався:

Попри всі мої старання, десь я недогледів. Моя безсоромність не ввела Сару в оману. Крізь мій удаваний оптимізм вона таки розгледіла, який я насправді нещасний. А душа в неї, можливо, така сама прекрасна, як і обличчя... Вона глибоко мені співчуває. Як смертельно хворих намагаються підбадьорити пустими втішаннями, так і вона намагається бодай трошки заговорити мені зуби... Хіба не можна сподіватися від такої надзвичайної дівчини такої чуйності?

Я занедужав, Недждете. Мої погляди, мої думки поступово зазнавали змін. Сара мало-помалу відокремлювалася від решти, хвороблива уява всіляко прикрашала її, роблячи чимось середнім між людиною та божеством.

Але в моїх очах змінювалася не лише Сара. От, скажімо, дорога від садиби, де вона жила, до табору... Цей розбитий курний шлях, по якому я по кілька разів на день проносився на своєму мотоциклі, вночі здавався мені дорогою до країни мрій. Сад у маєтку, дерево, під яким я її побачив уперше, ліхтар, який проливав своє тьмяне світло на її чоло, на її волосся, коли ми якось увечері прощалися коло хвіртки... Ще чимало подібних дрібниць набули в моїх очах цінності.

Врешті-решт, я твердо сказав собі:

— Гомункулусе, годі вже заперечувати, це — кохання... Очевидно, що це така сама хвороба, як скарлатина чи кір... Хоч як ти старався запобігти... Втім, нема чого панікувати. Якби ти підхопив цю хворобу зовсім юнаком, то це могло б бути небезпечно. А зараз ти добре оснащений для боротьби з нею... В тебе дуже тіло... Що ще важливіше — ти маєш у своєму розпорядженні тверду та холодну логіку... Якби ти був дитиною, то не встояв би, дав би себе захопити надіям та мріям. І, можливо, не переніс би розчарування, яке неминуче настало б потім. Мені здається, що небезпека цієї хвороби не стільки в ній самій, скільки в її конфлікті зі сподіваннями... В будь-якому разі, тобі таке хлоп’яцтво не загрожує... Уважай лишень, щоб полум’я занадто не розгорілося й не розтопило твою логіку... Остерігайся маячні й божевілля...

А можливо, ця хвороба протікатиме легше, ніж ти вже себе настрахав... До того ж не забувай, що навіть у звичайній лихоманці є якась химерна насолода. У хворого, який вийшов зі свого природного стану, якого починає палити хвороблива гарячка, почуття та емоції набувають якогось особливого забарвлення, особливої форми. Так, можливо, ця хвороба врятує тебе від нещастя прожити життя, не спізнавши найдивовижнішого в світі — любові.

Ось на що я захворів, ось від чого я марю в гарячці, Недждете... Я ніби віддався на волю стрімкої течії... Подивимось, куди вона мене винесе.

Гомункулус

III

Гомункулус — померлому другові

Буває, що люди — хворі, із розхитаними нервами — починають ненавидіти своїх померлих близьких. Вони сприймають їхню смерть, як зраду, ремствують на них: «Ну чому ти мене покинув?!», так, ніби ті взяли, та й залишили їх на півдорозі під час важкої подорожі.

Я завжди посміювався над цим дитячим ниттям, якого мені довелося наслухатися досхочу. Але зараз те, за чим я раніше спостерігав зі сторони, трапилося зі мною самим. Сьогодні я до самісінького ранку самотньо блукав у темряві берегом моря й дорікав: «Недждете, як ти міг залишити мене на самоті?! Як би мені хотілося, щоб ти зараз був поруч!»

Але прошу тебе, правильно зрозумій мої слова. В жодному разі не подумай, що цієї ночі Гомункулус пережив якусь страшну трагедію, і тепер більше, ніж будь-коли, потребує розради... Навпаки, Гомункулус цієї ночі настільки щасливий, що навіть уявити собі неможливо.

Якби ти був живий, я б примостився біля твоїх ніг і почав би тобі розповідати:

— Як змалку я привчав тіло зносити тяготи й біль, так і душу я привчав до безнадії та мук... Я навчився зносити негаразди без ремствувань та скарг... Але я абсолютно не звик до радощів та щастя, — це для мене просто якась несподіванка... Так, цієї ночі на мене неждано-негадано звалилися радість та щастя. Я пережив незабутню казкову ніч. Всі гіркі й безбарвні дні мого життя в одну мить стали давньою минувшиною... Ось чому я мушу розповісти... Приховати щастя набагато складніше, ніж горе... Вислухай мене, Недждете...

Так, мов дитина, я б поклав свою потворну голову тобі на коліна і, не соромлячись, розповідав би. Втім, це неможливо, і я знову пишу тобі листа... Сьогодні в мене був спокійний день. Я був у місті, займався там деякими справами. Буря в моїй душі, зустрівши на своєму шляху перепону, вщухла. Почуття мої притупилися, але мозок працював бездоганно. Я мотоциклом вертався до табору. Раптом я натрапив на дівча, яке, видряпавшись на оливу, плакало й просило допомоги. Це була Сарина племінниця. Вона каталася на велосипеді, злякалася лютого собаки, що охороняє сад, і втекла на дерево. Треба було відвести малу додому. По дорозі я стрів Сару. Їй моя дріб’язкова допомога здалася мало не подвигом, і вона хотіла ледь не силою затягти мене до садиби. Я відмовився, сів на мотоцикл і повернувся до табору. Кажу ж — день був спокійний і раціональний. Я вважаю великою перемогою, що не піддався на умовляння Сари.

Але ввечері декілька родичів малої завітали до табору з подякою. Була між ними й Сара. Я зіткнувся з нею несподівано на виході з мого намету. В руках у неї був невеличкий букет, а на вустах грала чарівна усмішка.

Гості зібралися довкола великого ліхтаря в центрі табору.

Сара стала трохи осторонь.

Я відійшов подалі, став у затінку. В руках у мене був її букет, а у серці — якась неясна тривога. Така сама тривога, яка буває у бувалого капітана, коли він на чистому, безхмарному морському обрії помічає перші ознаки майбутньої бурі... «Цієї ночі неодмінно станеться щось надзвичайне!» — подумав я. В мене навіть промайнула думка втекти й до самого ранку не повертатися до табору. Всі вже звикли