Читати книгу - "Женоненависник"

Дівчата дуже наполягали. А обставини й випадок весь час були не на моєму боці. Втім, що вже тепер гріха таїти? Я й сам не надто пручався. Я став часто бачити Сару.

Ця дівчина проявляє до мене велику симпатію, весь час вона зайнята мною. Чому? Попри те, що мій мозок весь час зайнятий цим питанням, я досі так і не знайшов на нього відповіді.

Я помітив одну річ. Мої думки про Сару вночі разюче відрізняються від моїх думок про неї вдень.

Вдень я з жорстокою холоднокровністю аналізував цю дівчину й приходив до висновку, що вона — легковажне й безглузде створіння, зіткане почасти з косметики й прикрас, почасти — з хизування й кокетства.

Отже, не лишалося сенсу витрачати на неї час. Я викидав її з голови, як викидають із житла зайві меблі. Але ввечері, коли довкола темніло, а душу, як і природу, огортав спокій, вона тихенько стукала в мої двері й поверталася до мене з журливим та замріяним обличчям.

Всім відомо, як ніч перетворює зовнішній вигляд предметів... Часом осколок скла, зблиснувши в темряві, здається діамантом... Дивишся на смужку світла, що лягла на темну стіну, й, ніби крізь шпаринку в прочинених дверях, заглядаєш в інший світ.

Але ніч перетворює не лише те, що ми бачимо очима, але й те, що постає в нашій уяві...

Образ Сари, який приносить ніч, зовсім не схожий на ту легковажну, бездушну, безглузду Сару, яку я уявляю вдень. Мені аж ніяково стає за себе, ніби я зводжу наклеп на хорошу людину.

— Гомункулусе, ми сьогодні збираємось до садиби... Ти ж залишаєшся?..

— Залишаюсь... Але ви про всяк випадок лишіть когось стерегти табір... А раптом я піду прогулятися... А може, й до садиби зазирну, якщо буду неподалік... Вони так просили, що якось незручно буде цього вечора їм відмовити...

— Браво, Гомункулусе!.. Ну, якби хтось інший запрошував, то це одне... Але коли запрошує сама Сара-ханим... Слава Богу, ти вилюднюєш, звикаєш бувати на людях!..

Я зневажливо знизую плечима:

— Я не впевнений, що піду.

Але я вже помітив, що прийняті мною вдень тверді рішення тануть із настанням ночі... Інколи мені стає соромно за таку свою нерішучість. Я починаю непокоїтися:

«Цього вечора будь-що треба подолати в собі цей потяг», — думаю собі. І справді, тримаю це дане собі самому слово. Але ввечері я мовби перетворююсь на душевнохворого. Все мені не по собі, ніяк місця собі не знаходжу. Як стемніє — йду до моря, годинами плаваю, допоки геть не виб’юся з сил.

Втім, я розумію, що не кожною перемогою можна пишатися, тож поки що вважаю за краще коритися ходові подій.

Страх перед коханням, втрачений мною багато років тому, знову починає оживати в моїй душі. Щоб заспокоїти себе, я вдаюся до дивакуватих розумувань, вигадую щось для власної розради:

— Потяг, який ти відчуваєш до цієї Сари, навряд чи має якийсь стосунок до кохання... Якщо залишити осторонь дрібні інтрижки та зв’язки заради чуттєвої розваги, то велике кохання може виникнути лише між людьми, які здатні кохати одне одного й заслуговують на нього ...

Нечувано, щоб кохали одне одного створіння, які належать до різних видів... Я дуже тверезо оцінюю власні можливості... На що я міг би сподіватися з цією дівчиною, аби взяти та й покохати її?.. Сара проявила несподівану для мене щирість... Мені стало подобатись бути поруч із нею, слухати її бесіду. Здається, я навіть не задумуюся над тим, що вона жінка. Я відчуваю до неї щиру дружню любов, як до друга-чоловіка, скажімо, до втраченого мною Недждета... Якщо серед чоловіків можна знайти собі друга, побратима, то чому не можна знайти з-поміж жінок посестру?

Такі псевдологічні роздуми давали мені на якийсь час розраду в моїй тривозі й підштовхували мене до Сари.

З кожною нашою зустріччю вона здавалася мені милішою й ближчою. Я не мав наміру розкривати свій глибокий інтерес до цієї дівчини не лише стороннім, але й їй самій. Тому я продовжував свої пащекування, непристойності, безсоромні нападки. Бешкет та нахабство були єдиними прикрасами, які личили людині з такою мармизою, як у мене. Якби я завів розмову про якісь приємні та рафіновані речі, став триматися ґречно та лагідно, хтозна, яким би клоуном я виглядав?

Знаєш, Недждете, байку про болонку та віслюка? У одного чоловіка були собі гарненька болонка та паршивий віслюк. Болонка весь час крутилася поруч із господарем, спала в нього на колінах, харчувалася зі столу.

Ну а віслюк, звичайно, возив тягарі, крутив чигир і отримував за це заслужену міру ячменю та без міри — кийком по спині. Чухає віслюк підкованим копитом свою величезну голову та й розмірковує собі:

«Годі, далі так жити не можна... Треба міняти політику, робити так, як робить наша болонка... Та й невелика ж премудрість: вряди-годи голос подати, трохи по землі покачатися, час від часу господареві лапку тицьнути. Ану ж чинитиму й я собі так — господареві це прийдеться до вподоби, тоді спина моя забуде, що таке тягар та кийок, а я з господарем разом їстиму, питиму й насолоджуватимуся дозвіллям».

Сердега-віслюк, не обтяжуючи себе зайвими думками, взявся до справи. Примудрився якось впертися до господаря в хату... Той, ясна річ, аж укляк від несподіванки. Тільки й зронив: «Овва!» Сидить, дивиться, що ж воно далі буде.

Підвів віслюк голову, вуха притиснув, розкрив пащеку та й загавкав собі, як та болонка. А тоді, знов-таки по-болончиному, кинувся до господаревих ніг та й заходився качатися. Ледь хату не розвалив, меблі всі поперевертав. Нарешті, перейшов віслюк до третього номера своєї програми. Підвівся, задер підковане копито та тиць його господареві. Але влучив в обличчя — у того тільки зуби посипалися...

Як заволає господар: «Людоньки добрі, рятуйте!» Збіглися до хати прислуга, садівник, усі з кийками. Звісна річ, тут уже віслюк по-іншому заспівав...

От і я, мов той віслюк із байки.

Красиві балачки та ґречні манери тільки виставлять мене на посміховисько, підкреслять мою потворність, от і все.

Я змирився з поразкою, усунувся від подальшої боротьби на любовному фронті... Якби хтось побачив, що я ще на щось сподіваюся, то мене б засміяли. А я нізащо не погоджуся виставити себе на посміховисько.

Але і цього ж не досить. Так само я боявся зажити