Читати книгу - "Женоненависник"

Решат Нурі Гюнтекін

Женоненависник 

Частина перша

Листи Сари

I

Сара — Аднану-паші[1]

Мій єдиний татусю-пашусю,

Ми з мамою вже зібралися в дорогу. Десь за тиждень виїжджаємо зі Стамбула. Ти не можеш собі уявити, яка я рада, що тебе побачу. Не розумію, як мені вдалося витримати дворічну розлуку з тобою. Місяців сім-вісім тому я поривалася до Ерзурума, але ти не дозволив. Ти написав у листі: «Саро, я теж скучив за тобою. Але що поробиш — ти не витримаєш тутешньої зими. Ти ніжне, тендітне стамбульське дитя. Крім того, о цій порі й подорож буде нестерпною. Мама твоя написала мені в листі, мовляв, позавчора їздили на Острови.[2] Дув сильний лодос.[3] Ти раптом страшенно зблідла. Налякана, знервована — ти розплакалась... Якщо ти так важко перенесла якийсь лодос та якусь годинну подорож на Острови, то як ти витримаєш мандрівку о цій порі через усе Чорне море? Та ще ж суходолом добиратися від Трабзона до Ерзурума, а це окреме лихо. Потерпи ще з півроку. Влітку я обов’язково і тебе, і маму заберу сюди на кілька місяців».

Татусю-пашусю, я цілу зиму уявляла собі цю чудову подорож і знаходила в цьому розраду.

Два дні тому до Стамбула приїхали дядько Риза-бей із дядиною Макбуле-ханим. Десь через місяць вони видають заміж свою дочку Весіме, в маєтку влаштують бучне весілля. Дядько з дядиною мені торочать: «Саро, ти мусиш бути на весіллі. Відпочинеш кілька місяців, та й клімат зміниш». А Весіме — так та просто ридає: «Ми ж із тобою разом виросли. Що ж то буде за весілля без тебе?» Від такого напору я не встояла. Але викрутилась. «Не знаю, — кажу. — Напишіть моєму татові. Як він скаже, так і буде». Ти ж все одно відповіси: «Ні за що! Я скучив за своєю Сарочкою! Цього літа вона поїде в Ерзурум, і край!» Ну правда ж, татусю-пашусю?

А ще лікар Гайдар-бей утнув номер; Каже, начебто я цього року трохи схудла. Мовляв, мені треба трошки поправити здоров’я, Каже, що мені було б дуже добре провести кілька місяців у дядька в маєтку на березі Мармурового моря: серед оливкових гаїв, на свіжому повітрі, під ласкавим сонечком. Як на мене, то це все дурниці. Щоправда, я почуваюся не так добре, як торік, не буду приховувати. Але мені здається, що головна причина цього в тому, що я скучила за тобою.

Нехай навіть я намучуся в дорозі, хай захворію, хай навіть помру, не витримавши суворого тамтешнього клімату — що з того? Зате я побачу свого любого татуся, правда ж? От тільки, якщо я помру в Ерзурумі, мене доведеться там поховати. Якщо ти залишишся там — я згодна. Дев’ять місяців на рік небеса осипатимуть мою могилку жасминовим цвітом, кілька білих квіточок принесеш до неї й ти... Але ж ти військовий... Якщо тобі віддадуть наказ їхати деінде, що я тоді робитиму? І далі в тому ж дусі...

II

Сара. Покликати до телефону Сару-ханим? Так, Сара — це я.

Ферхан. А хто ж тоді я?

Сара. Напевно, якась безцеремонна дівчина... Але я не можу впізнати вашого голосу. Точніше, є в мене подруга з таким голосом, але вона зараз дуже далеко... В Адані. Наскільки я розумію, з Аданою в нас телефонного зв’язку поки що немає.

Ферхан. Capo!

Сара (легенько скрикує). Ферхан... Це все-таки ти! Отже, ти в Стамбулі?

Ферхан. Ми дві години, як зійшли з пароплава... Я телефоную з готелю.

Сара. Ти, звичайно, з чоловіком приїхала...

Ферхан. Авжеж... Ти ж не думаєш, що я можу приїхати до Стамбула без нього?

Сара. Вже рік, як ви побралися, а кохання, виходить, ще не вщухло?

Ферхан. Ще більше розгорілося...

Сара. Для Стамбула ви — взірець нечуваної вірності. Дай Бог, щоб у наш час у цьому місті було побільше таких, як ви, святі ви мої!

Ферхан. Ти кепкуєш, Capo...

Capa. Може, кепкую... Може, заздрю... А чого ж ти прямо сюди не приїхала?

Ферхан. Ти ж знаєш, мій трохи дикуватий... Якби я стала наполягати, то він би, звичайно, погодився їхати, але занудьгував би, це точно. Я до тебе завтра зранку приїду.

Сара. Якщо я ще спатиму, то розбудиш... Нічого страшного... Мені є що тобі розповісти, Ферхан... Зі мною ледь не трапилась катастрофа... Ще б трохи, і ти б мене не застала.

Ферхан (стривожено). Що ти таке кажеш? Ти що, потрапила під машину?

Сара (зі сміхом). Ні, ні... Не в тому сенсі катастрофа... Батько ледь не забрав мене з мамою до Ерзурума. Я ще з зими собі місця не знаходжу... Слава Богу, я вжила заходів. Та й допомогли мені...

Ферхан. То небезпека минула?

Сара. Минула. Мама післязавтра їде сама.

Ферхан. Це ж треба таке! А ти?

Сара. Це довго розповідати. Давай про це завтра поговоримо.

Ферхан. Ти що, я до завтра не дотерплю!

Сара. Ну тоді слухай. Минулого року батько мені писав: «У тому році обов’язково заберу вас в Ерзурум»... А ти ж знаєш, який він упертий... Військовий, звик, що як він сказав, так і буде. Мені ще з минулої осені це прямо пеком пекло, Ферхан. Що б я робила цього літа в Ерзурумі, та ще й в найкращу пору, коли весь Стамбул розважається?

Ферхан. Гаразд, але ж ти так любиш батька. Хіба ти не скучила?

Сара. Люблю, звичайно. Я ж не лукавлю, коли пишу в листах, як я за ним скучила... Але що ж поробиш, не можу я зараз залишити Стамбул...

Ферхан. Ну просиділи б ви в Ерзурумі три, ну чотири місяці. Не так уже й багато...

Сара (сміючись). П’ять хвилин — це теж небагато, правда? А спробуй-но скажи рибі: «Випірни з моря на п’ять хвилин — посидимо на пляжі... А потім знову повернешся!..» Я в Стамбулі — мов та риба в морі... Я без нього не можу. До того ж, була ще й інша небезпека. А що, якби батько сказав: «Раз ви вже приїхали, то залишайтесь і зимувати... До того ж погода починає псуватися». І що б я тоді робила? Дороги позаносить снігом,