Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

Думки в голові гасали, наче оскаженілі, билися об черепну коробку, завдаючи пекельного болю, я гарячково міркував, змушуючи себе згадати. І пазл, здавалося - ось він, розкиданий по кімнаті, візьми, збери, але деталі ніби вислизають із рук, і загальна картина не бажає відновлюватися.

Я був удома. Точно був. Пив. Блював. Мені було погано. А потім... я кудись поїхав? Я щось зробив?

Здається, дзвонив телефон. Але хто дзвонив, я не згадати не міг. Я нічого не розумів.

- Що сталося? - Морщачись від болю, протягнув я. - Я ніяк не можу згадати.

- Та що, що... із мосту ви зійшли, машина перекинулася... і у воду. - Зітхнув дід, знову докірливо похитав головою, потім додав. - Дівчинка тебе з води дістала.

І мене немов блискавкою пронизало. Я витріщив очі й підірвався з ліжка. Зашипів від болю в ребрах, заплутався в ковдрі й ледве не впав, але щойно став на ноги, як одразу ж рвонув до виходу. Хоча як рвонув - ноги мої рухалися без жодного зв'язку з мозком, - мені здавалося, що я біжу, а насправді, зробив лише два нещасних кроки.

- Е-е, куди? - Сполошився дід, хапаючи мене за руку, перегороджуючи шлях. - А ну швидко ляж назад. - Наказав лікар, але я вирвався.

Тіло не слухалося, ноги запліталися, а від того, що я так різко підскочив, у голові зашуміло, і зір поплив, як перед втратою свідомості. Я схопився за стіну і схилився, намагаючись відновити дихання.

От зараза! Як не вчасно. Чим вони мене накачали? Що за хрінь? Мені треба бігти, мені треба...

Я й сам не знав, що мені треба. Але так страшно мені не було ніколи. Жах накрив мене щільною задушливою ковдрою, щойно я почув слова лікаря. Я не згадав, ні. У голові, як і раніше, панувала порожнеча і морок. Але мені вистачило слів.

Я мало не угробив Соломію. Я поперся кудись із нею. П'яний, нездоровий...

Та що тут дивуватися, це цілком у моєму дусі. Ідіот. Нікчема. Невдаха. Я сів за кермо тоді, коли не слід було, і потрапив в аварію. Я мало не вбив її. Я наразив її на страшну небезпеку. А вона мене врятувала...

Господи, та що ж я за придурок?...

Хотілося вити. Почуття було таке, немов моя душа роздрібнилася на мільйони осколків, кожен з яких ниє від болю. Я мало не занапастив її... я мало не занапастив свою Соломію.

- Куди підірвався, дурень? - Почав лаятися лікар, підійшовши до мене. Смикнув, намагаючись підштовхнути до ліжка, але я обернувся і вчепився лівою рукою в його плече.

- Відпусти мене, батьку. - Голос мій пролунав жалюгідно, але мені було байдуже, я готовий був благати, повзати на колінах, якщо потрібно. Я мав усе виправити. - Мені до неї треба. Зараз же. - Дід насупився, відкрив рота, але я не дав йому сказати. - Я тобі обіцяю, лікуватися буду. Знайду її, повернуся і роби зі мною що хочеш, хоч на досліди пускай... Я тобі присягаюся, все, що скажеш, зроблю. - Заблагав я, але лікар, спочатку наче задумавшись, усе ж залишився непохитним.

- Не можу я тебе відпустити, синку. Не проси. - Похитав сивою головою дід, знову підштовхуючи мене до ліжка. - Не в тому ти стані, щоб по місту бігати. У тебе струс, і ребра переламані. Та й контузія твоя, знову ж таки...

- Мені дуже треба!

- Не зараз. Точно не сьогодні. Тиждень хоча б полежиш, а потім подивимося. - Відрізав дід і, посадивши мене на ліжко, суворо зиркнув наостанок і вийшов.

Старий упертюх! Ну як він не розуміє, не можу я чекати тиждень!

Перевівши подих, я знову встав. Розгублено оглянув палату. Мій одяг і відключений протез лежали на стільці. Потім підійшов до дверей, виглянув. У коридорі туди-сюди снували санітарки і медсестри, шаркали пацієнти, штовхалися відвідувачі. Робочий день у розпалі.

Що ж, чудово, у такій метушні неважко й загубитися.

Я зітхнув і, кривляючись від болю в ребрах, почав переодягатися.

Вибач, діду, знаю, що підводжу тебе, і якщо обіцяв, то повернуся, але просто зараз мені дуже треба. Просто зараз мені твій дозвіл не потрібен.