Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона"

Глава 39

- Стривай! - раптом мене осяяло. - А яким чином я могла виявитися дочкою цілителя? Якщо ми завалилися у цей світ самі по собі, то як могло так вийти? Не розумію.

- Я теж до кінця не розібрався, - кивнув головою брат. - Все, що я знаю: та дівчина померла, а ти її замінила. Ну, вона твоя копія в цьому світі, але на кілька років молодша.

- Тоді, тут є твоя копія та батьки? - задала я питання, що випливало з попереднього припущення.

- Ні, - здивував він мене. – Що дивно: предків тут нема. Я також замінив одного воїна, що загинув на моїх очах. Таке відчуття…

Хлопчик сповільнився, ретельно підбираючи слова.

- Ніби нас хтось спеціально сюди заманив, щоб ми замінили тих двох.

При останніх словах у мене несподівано тьохнуло серце, і перед очима за секунду проплив страшна картина: жіночий черевичок, прим'ята трава з доріжкою крові, і дівчина в рожевій сукні, світлі кучерики розсипані по плечах, і бура пляма, що повільно розповзалася по гарному атласу.

«Наче принцеса!» - спливло в пам'яті.

Від цього спогаду волосся на голові заворушилося, і по тілу пройшов озноб. Стало страшно, ніби це я померла.

- Їсти хочется! - видав Ванька, такою простою фразою повертаючи мене до дійсності.

Його життєрадісна пика не дала потонути в муторошному почутті, що охопило мене.

Мабуть, я побачила смерть тієї дівчини, яку замінила. Неприємні відчуття, наче я -підробка, а оригіналу більше немає.

«Чому я жила тут, як Алана? Навряд чи це мені подобалося. Хто і навіщо заманив нас у цей світ?»

Стільки ще питань, і з кожною миттю їх стає дедалі більше. А з відповідями поки що туго. Ще й сни.

Я ще міркувала над дивними снами, що стали відвідувати мене в цьому світі, коли повернувся принц. Він з'явився настільки непомітно, наче привид. Мимоволі згадалися спецназівці, яких теж вчать рухатися безшумно. Сергій подумав так само, вперше побачивши Дракона.

На душі й до того було не весело, а при згадці про колишнього нареченого й зовсім стало огидно. Негарно я зникла з його життя. Навіть не сказавши: «вибач». Якби тільки знати, що ці двоє зібралися наробити… Хоча, я б тоді не потрапила на їхні хитрощі.

Як каже моя безжурна матуся: "Що не робиться - робиться на краще!" Шкода, що Ванька успадкував від неї безтурботності більше, ніж татовою статечності та мудрості. Зараз ми спілкувалися б у рідній квартирці на п'ятому поверсі, а не бовталися голодні в чужому лісі.

- Надалі рушимо, як стемніє, - перше, що сказав принц, з'явившись перед нами. – Ми в дні ходьби від кордону, і можемо натрапити на засідку. Зараз найкраще всім поспати.

Дракон сів поруч і сперся на дерево. Ванька поліз у рюкзак, виловив ще печива і сушених кальмарів. Щедро поділився з усіма. Судячи з набору їстівного, у похід його не мати збирала.

Хоча їсти хотілося так, що і ці кальмари здалися райською їжею.

- Можливо, мені доведеться прийняти бій, - заговорив принц, звертаючись до Ваньки, з цікавістю розглядаючи кільце заморського молюска. - Твоє завдання: відвести подалі сестру.

- Я теж міг би, - у братика навіть очі засвітилися від перспективи побитися.

- Ні! - коротко кинув Асгард, навіть не глянувши на того. І Іван безмовно погодився, тільки весь його запал здувся, немов повітряна кулька.

Вкотре переконалася у винятковій здатності принца благотворно діяти на мого безглуздого брата, перетворюючи того на дивовижно слухняну людину.

Доївши більш ніж скромний обід, принц несподівано присунувся до мене, я навіть завмерла, не донісши до рота шматочок печива.

- Ти можеш прилягти тут! - коротко видав він, поплескавши себе рукою по грудях. - Земля тверда, тобі буде незручно.

- Дякую, я… - почала, почуваючи себе ніяково, і намагаючись відсунутись.

Швидко прокручуючи у голові варіанти відповіді. Як пояснити людині, що для мене він все ще залишається незнайомцем?

Але принц не дав мені такої можливості. Підсунувшись ближче, схопив мене і поклав до себе на коліна.

- Так краще? - запитав і, не чекаючи відповіді, додав наказним тоном: - Спи!

Від такої близькості серце раптом, ніби збожеволіло, пустившись в присядку. А його тепло обпалювало спину.

- Але... я... - зібралася заперечити, тільки всі потрібні аргументи одним моментом вивітрилися з моєї голови, залишивши приємну порожнечу і легкий туман.

Принц мене не збирався слухати. Усміхнувшись, прикрив очі, закінчивши тим самим усілякі суперечки.

«Так… – подумала я, коли думки потихеньку повернулися в мою голову. - Ну і характер у принца! Складно мені з ним доведеться. Сам вирішив – сам зробив! Напевно, у житті йому ніхто не наважувався заперечувати».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно