Читати книгу - "Кожною клітинкою тіла, Катерина Орлова"

За чотири тижні я пройшла всі стадії сприйняття ситуації, яка буквально розірвала моє серце надвоє. На стадії заперечення я дзвонила і писала Рону в надії на те, що він відповість. Я дійсно до останнього вірила в те, що він хоча б дасть мені можливість пояснити. Але цього не сталося.

Стадія гніву ознаменувалася тим, що я під три чорти розірвала всі сторінки щоденника, в яких писала про нього, видалила його номер із телефону, заблокувала контакт у соцмережах і розбила кілька тарілок. Розпач був настільки сильним, що я ледь утрималася від виривання волосся на голові. Але і цей період минув, поступившись місцем торгівлі з самою собою. Я намагалася знайти знаки, які б вказували на те, що Рон повернеться, давала собі дивні обіцянки. Наприклад, в один із днів я пообіцяла собі, що якщо не з'їм жодного грама шоколаду за день, увечері він напише мені. Абсурдно, я знаю. Повідомлення від Рона ніяк не пов'язане з поглинанням шоколаду, але це давало мені хоч якусь надію. Поки вона не канула разом зі мною в депресію.

Ви коли-небудь сиділи біля вікна кілька годин поспіль, очікуючи, що ось зараз з-за рогу виїде чорна вантажівка? Потім із неї - у моїх мріях, звісно - з'явиться чоловік із найзеленішими очима на світі. Прийде до мене і розповість про те, що не може жити без мене. Ти сидиш і сподіваєшся, чекаєш цього чарівного моменту. А замість цього до будинку навпроти під'їжджає "Форд", з нього виходить невисокий брюнет. А з дверей цього будинку вибігає твоя сусідка Мері, кидається на шию хлопцю, і вони довго цілуються перед тим, як сісти в його машину і поїхати на захід сонця. У такі моменти депресія погіршується, а чортові сльози душать. І хочеться померти, тільки щоб перестати відчувати це руйнівне почуття.

Депресія змінилася прийняттям. Воно настало до кінця четвертого тижня. Я перестала бродити будинком у піжамі, немов привид. Більше не сиділа біля вікна, дивлячись на чуже життя, поки власне проходило повз. Я припинила кожні п'ять хвилин заглядати в телефон в очікуванні його дзвінка або повідомлення. Покінчила із самокопанням і прийняла ситуацію, як і себе в ній. Я знову почала посміхатися, якщо легкий оскал можна було назвати посмішкою. Але я старалася.

Я по новій відчула смак життя. Щоправда, тепер він не вибухав феєрверками відчуттів у моєму мозку, але це був перший крок. Я почала реагувати на жарти і навіть стала їсти нормальну їжу, а не перебивалася водою, кавою і рідкісними бутербродами. Знову почала заплітати волосся замість того, щоб зав'язувати недбалий пучок на маківці, аби воно не заважало працювати. Знову підбирала одяг за стилем і кольором, почала фарбувати очі, бо страху розмазати туш через сльози більше не було зі мною.

Приблизно такою - майже життєрадісною - мене застав Тейлор, постачальник з оптового магазину рослин. Усміхнений блондин із самого свого першого дня на цій роботі загравав зі мною, він навіть встиг застати мене справжню. Весь місяць, поки я проходила через свої власні тортури, Тейлор намагався мене підбадьорити й розвеселити. Марно, але він не полишав спроб. Ймовірно, дивлячись на моє вічно опухле від сліз обличчя, хлопець думав, що в мене хтось помер.

І яким було його здивування, коли цього дня я зустріла хлопця посмішкою. Він обійшов свою вантажівку, крикнув привітання і відкрив багажник. Дістаючи рослини і виставляючи їх на землю, Тейлор поглядав на мене, ніби намагався розпізнати мій настрій.

Коли всі рослини були вивантажені, він із сином Макса, Дагом, перенесли все до стіни будівлі, щоб пізніше, коли приїде Макс, Даг міг завантажити все це у вантажівку батька і відвезти на об'єкт.

- Як справи, Лютик? - запитав мене Тейлор, підійшовши під навіс, де я сиділа, малюючи план альпійської гірки для клієнтів. Макс із Мірандою дедалі частіше стали дозволяти мені робити попередній план, коли побачили, що я справді люблю свою справу і розуміюся на ній, незважаючи на те, що все ще була студенткою.

- Добре, дякую. Як ти?

Хлопець примружився так, що його блакитні очі було ледь видно.

- Я от усе думаю, Мел, - сказав він, витримавши драматичну паузу. Тейлор сперся на альтанку плечем, склавши руки на грудях. - Я привіз тобі вже стільки квітів, що ти, як пристойна жінка, повинна сходити зі мною на побачення.

Я засміялася. Уперше за останній місяць я справді відкрила рот, і звідти полився сміх. Тейлор застиг. Тепер його очі були широко розкриті, і вони світилися захопленням. Його посмішка була заразливою. Тейлор справді був дуже симпатичним хлопцем. У ньому ще не було цих чоловічих рис, які надавали б його зовнішності різкості та вказували на життєвий досвід. Але по-своєму хлопець був привабливим.

Я думала над його завуальованою пропозицією. І мені одразу згадалися слова мами, сказані кілька днів тому: "Тепер, коли ти готова рухатися далі, зроби це. Не чекай. Ніколи і жодного чоловіка. Ти заслуговуєш бути щасливою. І, незважаючи на те, що ти кохаєш Рональда все своє свідоме життя, повір мені, ти можеш бути щаслива з іншим чоловіком. Дай собі шанс".

- Добре, - випалила я, не даючи собі можливості передумати.

Брови Тейлора поповзли вгору.

- Справді, чи що?

- Е-м-м...

Я забарилася, не знаючи, як сприймати його здивування. І тут я подумала, що, можливо, це така лінія поведінки в хлопця - фліртувати з усіма особами жіночої статі. Ну, знаєте, такі хлопці, які насправді не запрошують вас на побачення, а просто так поводяться, ніби ви їх цим ощасливите. Я вже було хотіла перевести все на жарт, коли Тейлор вийшов зі ступору.

- Сьогодні о сьомій підійде? - запитав він. У відповідь я тільки кивнула. Не встигла ще збагнути, що на це відповісти, бо готувалася жартувати, і судорожно перекопувала мозок у пошуках відповідного жарту. Отже, так, Тейлор застав мене зненацька. - Впишеш свій номер? - запитав він, простягаючи мені свій телефон.

- О, звісно, - видихнула я, кидаючи спроби підшукати підходящу хохму.

Швидко надрукувавши цифри, я натиснула на іконку виклику. Екран на столі засвітився, показуючи незнайомий номер. Я простягнула Тейлору його телефон.