Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

в такому стані, але тоді це був важкий ступор, цілком відмінний від щасливого умиротворення останніх годин у мотелі з Лусією поруч. Завважив на мобілці, що вже чверть на дев’яту ранку, і здивувався, як це йому вдалося проспати стільки годин після ганебної сцени на унітазі. Річард тихенько підвівся, вирішивши піти по гарячу каву для Лусії й Евелін; йому хотілось провітритися і обміркувати події минулих дня та ночі, він відчував внутрішній трепет, бурю нових почуттів. Коли прокинувся, чоловік лежав, уткнувши ніс у Лусіїну шию, обійнявши її за талію, а перед тим мав ерекцію, наче підліток. Тепло цієї жінки, її спокійне дихання, розкуйовджене волосся — все здавалося йому кращим, ніж він уявляв, і викликало суміш непогамовного еротизму й нестерпної старечої ніжності.

Невиразно пригадав Сьюзен, з якою — з профілактичною метою — регулярно зустрічався в мангеттенському готелі. Вони добре ладнали, а вдовольнивши тілесну потребу, говорили про що завгодно, крім почуттів. Вони ніколи не спали разом, хіба що, коли мали досить часу, йшли обідати до скромного марокканського ресторанчику, а потім прощалися як добрі друзі. Коли випадково зустрічалися в якомусь з університетських корпусів, віталися з люб’язною байдужістю, що не слугувала прикриттям таємного зв’язку, а була виявом справжніх почуттів. Вони поважали одне одного, але їм ніколи не спадало на думку закохатися.

Його почуття до Лусії не йшло в жодне порівняння з цим, було його повною протилежністю. З нею у Річарда в календарі стерлися десятиріччя, і він знову почувався вісімнадцятилітнім. Чоловік вважав себе невразливим і раптом побачив, що перетворився на юнака, в якому вирують гормони. Коли вона здогадається, то безжально глузуватиме з нього. У цю благословенну ніч він уперше за двадцять п’ять років був не сам, вони лежали й дихали поруч. Спати з нею було так просто, але те, що відбувалося з ним тепер, виявилося дуже складною сумішшю щастя й страху, передчуття й бажання втекти, прагнення хіті.

«Це божевілля», — виснував Річард. Йому хотілося заговорити до неї, прояснити все, з’ясувати, чи відчуває Лусія те саме, проте квапитися було не слід, він міг налякати її і все зіпсувати. До того ж у присутності Евелін вони мало що могли сказати одне одному. Він мусив зачекати, проте чекати далі видавалося неможливим; а раптом завтра вони вже не будуть поруч, і він проґавить слушну мить, щоб сказати їй те, що має сказати. Якби зважився, він вигукнув би одразу, без зайвої балаканини, що любить її, що вночі йому хотілося обійняти її і вже не відпускати. Що якби здогадався, про що думає вона, то сказав би їй усе. А що, власне, він міг їй запропонувати? Він ніс страшний тягар; у його віці всі несуть тягар, але цей був важкий, мов кам’яна брила.

Він удруге мав нагоду роздивитися її сплячу. Вона скидалася на дівчинку й не завважила, що Річард уже підвівся, наче вони були старим подружжям і багато років спали в одному ліжку. Йому захотілося розбудити її цілунками, попросити, щоб дала йому шанс, щоб заполонила його всього, оселилася в його домі, дбала з властивою їй іронічною й владною ніжністю про все його життя. Він ніколи й ні в чому не почувався таким упевненим. Подумав, що, коли Лусія полюбить його, це буде чудом. Запитував себе, як це він так довго чекав, поки нарешті зрозумів, що ця любов охопила його всього, заповнила кожну клітинку його єства, всі його думки. Він, заплішений дурень, згаяв чотири місяці. Цей вир ніжності не міг бути наслідком однієї миті, а не інакше як міцнішав з вересня, відколи Лусія приїхала. Його груди солодкою раною проймав страх. «Благословенна будь, Евелін Ортега, — сяйнула думка, — завдяки тобі сталося це диво. Авжеж, диво, бо не існує іншого визначення для того, що я відчуваю».

Він прочинив двері, бо потребував свіжого повітря, кисню й спокою; чоловік борсався в нестримній лавині почуттів, що зненацька обрушилася на нього. Річард не встиг зробити й кроку за поріг, коли опинився сам-на-сам з лосем. Від страху позадкував, а з його грудей вихопився зойк, що розбудив Лусію й Евелін. Не поділяючи його подиву, тварина нахилилася, щоб просунути до кімнати голову, проте масивні роги завадили їй це зробити. Перелякана Евелін зіщулилася — дівчина ніколи не бачила такого чудовиська, а Лусія відчайдушно шукала мобілку, щоб його сфотографувати. Можливо, лось проникнув би до їхнього номеру, якби не Марсело, який узяв цю справу на себе й залився хрипким гавкотом бойового пса. Лось подався назад, вдаривши рогами об поріг і струсонувши при цьому підмурок дерев’яного будиночку, а тоді побіг геть під нервовий сміх мандрівців і нестямний гавкіт чихуахуа.

Спітнілий через викид адреналіну Річард заявив, що піде по каву, поки жінки вдягатимуться, але відійти далеко йому не вдалося. У кількох метрах од дверей лось навалив купу — два кілограми свіжого посліду — куди чоботом по кісточку й вступив Річард. Чоловік вилаявся, а тоді пострибав на одній нозі до адміністраторської, яка, на щастя, мала віконце, що виходило на автостоянку, й попросив шланг. Він так старався, щоб під час цієї моторошної поїздки ніхто не звернув на них уваги й не зміг потім пригадати, а тепер через цю нахабну тварину всі його застережні заходи зійшли нанівець. «Коли щось і запам’ятається, то це бовдур у лайні, — підсумував Річард. — Кепська прикмета на всю позосталу путь. Чи, може, добра? Нічого лихого не станеться — ця хлоп’яча закоханість оберігає мене». Він засміявся, бо якби не відкрив цієї любові, що забарвлювала світ у яскраві кольори, гадав би, що став жертвою напусту. Начеб клопоту з бідолашною Кетрін Браун було не досить, його ще переслідували негода, блощиці, отруєна їжа, виразка й пронос — власний і лосячий.

Евелін

Кордон Мексики й США

Через нудьгу й задушливу спеку дні в таборі в Нуево-Ларедо здавалися Евелін Ортезі нескінченними, та варто було війнути нічній прохолоді, і в мишоловці починалося підпільне порочне життя. Кабрера застеріг Евелін й інших своїх підопічних, аби ті ні з ким не зналися й, боронь Боже, не показували грошей, однак виконати цю настанову було неможливо. Навколо тулилися такі самі мігранти, але в набагато гіршому стані. Деякі потерпали тут місяцями, по кілька разів марно намагалися подолати річку або їх заарештовували на іншому березі й депортували до Мексики, бо відправляти кожного з цих людей на його батьківщину виходило б дорожче. Більшість із них не мала можливості платити проводирям. Особливо потерпали діти, які вирушали в путь самі: найбільший скнара не відмовив би їм