Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

— Кого цікавлять твої балачки, Річарде? До того ж мобілки неможливо контролювати.

— Ми вже це обговорювали, Лусіє. Якщо автівку знайдуть…

— Мільйони розмов перетинаються в просторі, — урвала його жінка. — Тисячі автівок зникають щодня — їх кидають, крадуть, розбирають на запчастини, перетворюють на брухт, контрабандою переправляють до Колумбії…

— А ще використовують, щоб скинути на дно озера труп.

— Тебе пригнічує це рішення?

— Так, але розкаюватися пізно. Піду прийму душ, — і Річард почалапав до ванної.

«Лусія направду гарненька в зимових чобітках і з цією божевільною зачіскою», — розмірковував Річард, поки гаряча вода обпікала йому спину; то був чудовий засіб проти виснажливого дня й укусів блощиць. Вони сперечалися щодо дрібниць, проте чудово ладнали між собою; йому подобалася ця суміш різкості й ніжності з її боку, те як безстрашно кидається вона у вир життя, її напіввеселе-напівшельмувате лице, скривлена усмішка. Порівняно з нею він був зомбі, який дожив до третього віку, але поруч із Лусією оживав. «Було б добре старіти разом, узявшись за руки», — подумав чоловік. Відчував, як калатає серце, коли уявляв пофарбоване волосся Лусії на своїй подушці, її чобітки біля свого ліжка, а її обличчя так близько від свого, що міг загубитися в цих очах турецької принцеси. «Вибач, Аніто», — прошепотів він. Річард довго жив самотньо й забув цю терпку ніжність, цю тривогу, яку відчуваєш шлунком, цей прискорений плин крові, ці спалахи хіті. «Те, що я відчуваю, любов? Коли так, я потрапив у безвихідь. Я пропав». Вирішив, що перевтомився; завтра, щойно розвидніється, розсіється і туман у голові. Вони позбудуться автівки й Кетрін Браун, розпрощаються з Евелін Ортегою, і Лусія знову стане чилійкою з підвалу. Однак він не хотів, щоб ця мить настала, волів, аби годинники зупинилися, і їм ніколи не довелось розлучатися.

Після душу Річард вдягнув майку та штани, бо йому забракло духу витягти з наплічника й напнути піжаму. Якщо Лусія кепкувала з надмірного багажу, спакованого на якихось пару днів, то піжама викличе в неї сміх. Коли добре поміркувати, це й справді видавалося кумедним. Збадьорений повернувся до кімнати, розуміючи, що заснути буде важко: будь-які зміни звичного розпорядку викликали в нього безсоння, до того ж чоловікові бракувало його гіпоалергенної подушки з ергономічним дизайном. «Про подушку в присутності Лусії краще не згадувати», — вирішив він. Побачив, що жінка тулиться на мізерному просторі, залишеному псом.

— Вижени його з ліжка, — Річард підійшов, намірившись зробити це сам.

— І не здумай, Річарде. Марсело дуже вразливий, він образиться.

— Спати з тваринами небезпечно.

— Для чого?

— Передусім для здоров’я. Хтозна, які хвороби…

— Для здоров’я небезпечно раз по раз мити руки, як ти. Добраніч, Річарде.

— Як знаєш. Добраніч.

Через півтори години в Річарда з’явилися перші симптоми. Він відчував важкість у шлунку й дивний присмак у роті. Зачинився у ванній і відкрутив усі крани, щоб заглушити звуки збунтованих нутрощів. Прочинив вікно, аби вивітрився запах, і залишився сидіти на унітазі, тремтячи від холоду, клянучи ту мить, коли зважився покуштувати китайське їдло, й запитуючи себе, як це так сталося, що з їхньої трійці захворів лише він один. Через різь у животі Річарда кинуло в холодний піт. Невдовзі в двері постукала Лусія.

— З тобою все гаразд?

— Їжа була отруєна, — промимрив він.

— Можна ввійти?

— Ні!

— Відчини, Річарде, дозволь я тобі допоможу.

— Ні! Ні! — крикнув з усіх сил, що лишалися в нього.

Лусія спробувала штовхнути двері, але Річард засунув защіпку. В цю мить він ненавидів її; хотілося одного — померти просто тут, закаляним, покусаним блощицями, самотнім, зовсім самотнім, і щоб не було жодного свідка його мук, щоб Лусія й Евелін зникли, щоб «Лексус» і Кетрін випарувалися, щоб спазми в животі припинилися; хотілося випорожнитися, викинути з себе всю ту гидоту й кричати від безсилля й люті. Лусія через двері запевнила його, що їжа була доброю, їй і Евелін вона не зашкодила, все минеться, мовляв, це через нерви, й запропонувала, що зробить йому чаю. Річард не озвався, його так морозило, що замерзла щелепа. Через десять хвилин, наче жінка наворожила, нутрощі вгамувалися, Річард зміг звестися на ноги, оглянув у дзеркалі своє позеленіле лице, а тоді знову надовго став під гарячий душ і нарешті перестав тремтіти. Холод, від якого зводило кості, проникав крізь вікно, але чоловік не наважився ні зачинити його, ні прочинити двері через нудотний сморід. Він залишатиметься тут, доки зможе це витримувати; однак невдовзі збагнув, що ідея провести ніч у санвузлі недоречна. Відчуваючи слабкість у колінах і все ще тремтячи, нарешті вийшов, причинивши двері, й поплентався до ліжка. Боса, розпатлана Лусія в широкій нічній сорочці до колін принесла чашку гарячого чаю. Річард принижено попросив пробачення за неприємний запах.

— Про що ти говориш? Я нічого не чую, Евелін і Марсело також, вони сплять, — мовила Лусія, передаючи йому чашку. — Зараз ти відпочинеш, а завтра будеш, як новенький. Посунься, я спатиму з тобою.

— Що?

— Посунься, я ляжу з тобою.

— Лусіє… ти не могла вибрати гіршого моменту, я захворів.

— Як ти змушуєш себе просити, чоловіче! Ми погано починаємо, це тобі належить узяти ініціативу в свої руки, а натомість ти мене ображаєш.

— Вибач, я хотів сказати…

— Не мели дурниць. Я не заважатиму, бо цілу ніч сплю, не поворухнувшись.

І вона пірнула під простирадло й, тричі крутнувшись, вмостилася, поки Річард сидів у ліжку й розгублено сьорбав чай, зволікаючи, не знаючи, як усе це пояснити. Кінець-кінцем він тихенько простягнувся поруч, хворий, знесилений і зачарований, свідомий безмежної присутності цієї жінки, форми її тіла, її підбадьорливого тепла, чудернацького сивого волосся, неуникного й хвилюючого дотику її руки, стегна, ноги. Лусія сказала правду: вона спала голіриць, схрестивши руки на грудях, урочиста й мовчазна, немов середньовічний рицар, вирізьблений на власному надгробку. Річард гадав, що впродовж наступних годин не стулить очей, не спатиме, вбираючи незнайомий чарівний аромат Лусії, але, не встигнувши додумати до кінця цю думку, заснув. Щасливий.

Світанок понеділка видався спокійний. Буря нарешті розчинилася в океані за багато миль від берега, сніг пінястою ковдрою вкривав краєвид, приглушуючи всі звуки. Лусія спала поруч із Річардом у тій самій позі, що й напередодні; на іншому ліжку зі скуленим на подушці чихуахуа спала Евелін. Прокинувшись, Річард відчув, що запах китайської їжі в номері ще не вивітрився, але тепер не дратував його, як доти. Ніч він провів спершу неспокійно, бо не звик мешкати, а тим паче спати з жінкою, але сон швидко здолав його, і чоловік легко ширяв у зоряному просторі, в порожній безмежній безодні. Раніше, коли сильно пиячив, він незрідка опинявся