Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Двейн Гувер усе ще був ментально відсторонений від усього, що відбувалось у коктейль-барі. Він сидів, мов шмат замазки, довго вдивляючись у щось дуже далеке.

Коли Траут сідав, Двейн поворушив губами. Він говорив це безгучно, і це не стосувалося Траута чи мене: «Прощавай, чорний понеділку».

Траут мав при собі товстий коричневий конверт. Він отримав його від Майла Марітімо. В ньому була програма фестивалю мистецтв, вітальний лист для Траута від Фреда Т. Баррі, голови фестивалю, розклад подій упродовж наступного тижня — і ще деякі речі.

Траут також мав при собі примірник свого роману «Тепер це можна розказати». Це була книжка про розчахнуті бобрики, яку Двейн Гувер дуже скоро сприйме так серйозно.

Тож нас було троє. Двейна, Траута і мене можна було включити в рівносторонній трикутник зі стороною приблизно дванадцять футів.

Як три непорушні смужки світла ми були прості, окремі і прекрасні. Як машини ми були в’ялими торбами старезних труб і дротів, поржавілих завіс і ослаблих пружин. І наші взаємні стосунки були заплутаними.

Зрештою, я створив і Двейна, і Траута, і зараз Траут от-от повністю зведе Двейна з розуму, і Двейн невдовзі відкусить кінчик Траутового пальця.

Вейн Гублер підглядав за нами крізь дірку на кухні. Хтось поплескав його по плечі. Чоловік, який його нагодував, тепер казав йому йти геть.

Тож він вийшов на вулицю і знову опинився посеред Двейнових вживаних машин. І знов почав розмовляти з транспортом на автомагістралі.

Бармен у коктейль-барі тепер ввімкнув ультрафіолетові світла на стелі. Костюм Бонні Макмагон, оскільки був просочений флуоресцентними матеріалами, засвітився, мов електрична вивіска.

Засвітилися піджак бармена і африканські маски на стінах.

Засвітились сорочка Двейна Гувера і сорочки кількох інших чоловіків. Причина була така: ці сорочки прали в порошку, що містив флуоресцентні речовини. Згідно з задумом одяг на сонці мав зробитись яскравішим, насправді ставши флуоресцентним.

Проте коли на той самий одяг дивитись у темній кімнаті під ультрафіолетовим світлом, він ставав яскравим до смішного.

Зуби Банні Гувера також засвітилися, адже він користувався зубною пастою з вмістом флуоресцентних речовин, завдяки яким його усмішка стала б яскравішою при денному світлі. Тепер він широко усміхнувся, і здалося, наче в нього повний рот маленьких лампочок з різдвяної ялинки.

Але найяскравіше за всіх у кімнаті засвітились груди нової парадної сорочки Кілґора Траута. Вона мерехтіла глибоким блиском. Здавалось, ніби це гірка радіоактивних діамантів у розв’язаному мішку.

Але тоді Траут мимоволі нахилився вперед, зігнувши накрохмалені груди сорочки в параболічну тарілку. Це перетворило сорочку на прожектор. Його промінь націлився на Двейна Гувера.

Раптове світло вивело Двейна з трансу. Він подумав, що, мабуть, помер. У будь-якому разі відбувалося щось безболісне і надприродне. Двейн довірливо усміхнувся до святого світла. Він був готовий до будь-чого.

Траут не мав пояснення для фантастичного перетворення певних предметів одягу в кімнаті. Як і більшість авторів наукової фантастики, він майже нічого не знав про науку. Як і Рабо Карабекіян, він не мав ніякої користі з ґрунтовної інформації. Тож тепер він міг лише дивуватися.

Моя сорочка — стара сорочка, багато разів випрана в китайській пральні зі звичайним порошком — не блистіла.

Двейн Гувер тепер занурився в груди Траутової сорочки, як він раніше занурився у споглядання миготливих крапельок лимонної олії. Тепер він пригадав дещо, що розказав його вітчим, коли йому було лише десять, а саме: чому в Шепердстауні не було негритосів.

Це не був цілком недоречний спогад. Двейн, зрештою, спілкувався з Бонні Макмагон, чий чоловік втратив стільки грошей на автомийці в Шепердстауні. І основна причина, чому автомийка прогоріла, була в тому, що успішні автомийки потребували багато дешевої робочої сили, що означало чорної робочої сили — а в Шепердстауні не було негритосів.

— Багато років тому, — казав Двейнів вітчим Двейнові, коли Двейну було десять, — негритоси йшли на північ мільйонами — у Чикаґо, в Мідленд-Сіті, в Індіанаполіс, у Детройт. Йшла світова війна. Була така нестача робочої сили, що навіть негритоси, які не вміли читати або писати, могли отримати добру роботу на фабриці. Негритоси мали гроші, як ніколи раніше.

— Однак у Шепердстауні, — провадив він далі, — білі люди швидко порозумнішали. Вони не хотіли негритосів у своєму місті, тож понавішували знаків на головних дорогах на в’їзді до міста і на залізничній станції.

Двейнів вітчим описав знаки, які виглядали ось так:

— Одного вечора, — сказав Двейнів вітчим, — негритоська сім’я зійшла з товарного вагона в Шепердстауні. Можливо, вони не побачили знака. Можливо, не могли його прочитати. Можливо, не могли в це повірити.

Двейнів вітчим був без роботи в той час, коли радісно розповідав цю історію. Велика депресія щойно почалася. Вони з Двейном їхали у своїй машині на щотижневу вилазку, вивозячи сміття і непотріб на околицю, де скидали все в Цукровий Струмок.

— Хай там як, того вечора вони зайшли в якусь порожню халупу, — провадив далі Двейнів вітчим. — Розпалили вогонь в печі, влаштувались. Тож опівночі зібрався натовп. Чоловіка витягнули і розрізали навпіл верхнім колючим дротом на загорожі.

Двейн чітко запам’ятав, що, коли він це почув, на поверхні Цукрового Струмка красиво розповзалась веселка з оливи, що витекла зі сміття.

— З тієї ночі, а було це дуже давно, — сказав його вітчим, — жоден негритос навіть не ночував у Шепердстауні.

Траут гостро усвідомлював, що Двейн схиблено вирячився на його груди. Очі Двейнові попливли, і Траут подумав, що вони плавають в алкоголі. Він не міг знати, що Двейн бачив оливну плівку на поверхні Цукрового Струмка, що вигравала веселкою сорок років тому.

Траут помітив і мене також, хоч мало що міг побачити. Я занепокоїв його ще більше за Двейна. Справа така: Траут був єдиним персонажем, який я створив, що мав досить уяви, щоб запідозрити, що він, можливо, є творінням іншої людської істоти. Він кілька разів говорив про цю можливість своєму папузі. Він сказав, наприклад: «Клянусь Богом, Білле, з таким життям я можу думати лише про те, що я є героєм