Читати книгу - "Красуня для ловеласа, Каріна Іша"

Єва

Боже, як я втомилася! Я звичайно знала, що ресторан буде займати багато часу, але щоб настільки, що я падаю від втоми? Останніми днями я перестала готувати Ігнатові домашню їжу, замовляємо з ресторану. Як я хочу додому, у ванну та в обійми Ігната. 

Відкинулася на спинку крісла, розпустила волосся, заплющила очі. Мені раптово стає душно і я розстібаю сорочку. Масирую скроні. Мені здається, я зараз засну. Треба випити каву. Застібаю сорочку, прямую до кавомашини. Чекаю, поки приготується напій. Готов. Роблю пару ковтків. Ммммм. Добре як. Раптовий стукіт у двері мене відволікає.

- Так

- Єва Натанівна, – каже мій секретар, – до вас відвідувач. Дівчина.

- Добре, Юля. Пропусти.

Я роблю ще ковток кави. Двері відчиняються і в кабінет входить Ірина. Чорт. Вона що тут забула?

- Привіт Єво! Я прийшла не сваритися. Розслабся. Хочу поговорити. - заходячи виляючою ходою до кабінету, говорить вона.

- Сідай, раз прийшла. Слухаю тебе. - пропоную їй жестом сісти в крісло навпроти.

- Дякую. Чи можна каву?

- Так, звичайно! - відповідаю ввічливо я. Начебто скандалом не пахне. Послухаю її. Відвертаюся до кавомашини і непомітно вмикаю диктофон на телефоні. На всякий випадок. Кава готова. Беру чашку. Ставлю на стіл. Саджусь в крісло, беру свою чашку. П'ю. Щось не так. Смак якийсь гіркий. А я ж клала туди цукор.

- Єво, послухай. Я все зрозуміла. Заважати не буду. Бажаю вам із Ігнатом щастя. До речі, коли весілля?

Я погано чую її останню фразу. В очах все пливе, повітря не вистачає. Намагаюся підвестися та відкрити вікно, але падаю на підлогу, чіпляючи на столі всі документи. В голові гул, в очах темніє і я провалююсь у темряву.

- Ігнатт, - це останнє, що мені вдається сказати.

Темрява. Голоси. Відчуваю біль на обличчі. Приходжу до тями. Голова тріщить, очі не можу розплющити, тіло ломить. Тільки чую голоси.

- Ти що тварюка, з дозуванням помилилася? І якого ти її вдарила по обличчю? Я тобі руки відірву. – чую я чоловічий голос. Він мені знайомий. Чорт. Це Артем.

- Нічого я не переплутала. Все зробила як слід. А морді їй заїхала, бо заслужила. Забрала моє.- відповідає, як я розумію по голосу, Ірина.

- Я тобі сказав, її не чіпай. Придушу сука. Зрозуміла мене?

Так, Єво, зберігай спокій. Потрібно не провокувати їх. Відчуваю біль на зап'ястях. Я зв'язана і сиджу на стільці. Чорт, чому так важко розплющити очі? Що вони дали мені? У горлі першить, трохи нудить. Боже Ігнат. Як він мене знайде? Де мій телефон? Як із ним зв'язатися? Голова від думок ще більше починає боліти.

- Що? Прийшла до тями? Як себе почуваєш? - чую поряд голос Артема. Потрібно розплющити очі. Насилу це роблю, оглядаюся. Якийсь сирий підвал. Світиться одна лампочка над головою. Майже темно та дуже холодно. Ірина сидить навпроти мене, Артем стоїть поряд. Що в його руках? Мій телефон? Так. Чорт.

- Нормально почуваюся. Пити хочу, - кажу хрипко, намагаючись зберегти спокій, - Що тобі треба? Розв'яжи мене негайно.

- Сиди спокійно, - Артем підходить до столу, який я не помітила, бере пляшку з водою, відкриває її, підходить до мене, - пий. Поки що не розв'яжу.

Я дивлюся на нього підозріло. А що, як у воді знову щось.

- Пий, там нічого немає, – каже, ніби прочитав мої думки. Я роблю пару ковтків. Стає легше. Голос повертається.

- Артеме, що тобі від мене потрібно?

- Хіба незрозуміло? Ти. Ти моя. Ти ж не думаєш, що я залишу тебе цьому упирю. Я ж попереджав. Не схотіла по-хорошому, буде по-поганому  - підходить до мене, нахиляється, проводить по моїй щоці своїм язиком. Фу, як гидко. Я відчуваю сильний запах перегару. Так Єва, не панікуй. Потрібно щось вигадати, але що? Думай, Єво, думай.

- І що далі? - запитую я.

- Все залежить від тебе. Якщо будеш добре поводитися, то ми просто поїдемо з країни, одружимося, народимо багато дітей.

- А з цією що? – вказую поглядом на Іру. Та робить здивовані очі, дивиться із запитанням на Артема.

- А що ти хочеш, щоб я з нею зробив? Можу вбити та залишити її тут. Ніхто не знайде. Одне твоє слово, Єво.

Іра здригається, встає різко зі стільця. Нарешті зрозуміла, дурепа, з ким зв'язалася.

- Артеме, ми так не домовлялися! Ти обіцяв. Тобі Єва, мені Ігнат.

- Рота закрий. Мені взагалі пофіг на твої бажання. Зрозуміло?

Голова болить. Треба щось вигадати.

- Слухай Артем, - кажу грайливо, - розв'яжи мене, хочу тебе обійняти. Я була не права, що обрала іншого. Дай мені шанс все виправити. Знаєш, а я згодна. Поїдемо з тобою. Будемо лише вдвох.

Артем трохи розгубився від моїх слів, примружується, уважно дивиться на мене. Хай тільки розв'яже. Хоча що далі мені робити?

- Ти зараз серйозно? Ти правду кажеш? - перепитує він.

- Так, а чому ні? У нас же була колись любов і пристрасть. Чи ти мене вже не любиш і не хочеш мене?