Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Хіба ласкавому читачеві, добре знайомому зі світом, не доводилося чути такі самі зауваження з уст найсимпатичніших своїх приятельок, що не сходять з дива, чим причарувала його міс Сміт або що спонукало майора Джонса освідчитися тій нікчемній, манірній дурепі міс Томпсон, якій нічим більше пишатися, крім свого лялькового личка? «Та й правда, що в тих рожевих щічках і блакитних очах такого гарного?» - питають наші симпатичні моралістки і мудро натякають, що природні здібності, розум, оволодіння «Питаннями міс Меннол», 118 дамські знання з ботаніки й геології, вміння скласти віршика, відтарабанити сонату в манері Герца 119 і таке інше має для особи жіночої статі куди більшу вагу, ніж скороминущі чари, які однаково зів’януть через кілька років. Слухаючи, як жінки розмірковують про нікчемність і нетривалість краси, можна багато чого навчитися.

Та хоч здібності і вміння набагато вагоміша річ за красу, і нещасні істоти, обдаровані, на своє лихо, вродою, мусять завжди пам’ятати, яка їх чекає доля, і хоч цілком імовірно, що героїчна жіноча постать, яка так захоплює жінок, заслуговує більшої слави і пошани, ніж ласкава, мила, усміхнена, безпосередня, ніжна, маленька домашня богиня, якій схильні поклонятися чоловіки,- а проте ці останні, жінки гіршого гатунку, повинні втішатися бодай тим, що вони все-таки подобаються чоловікам і що, незважаючи на попередження й протести наших добрих приятельок, ми й далі робимо прикрі помилки та страшні дурниці і робитимемо їх довіку. Ось хоч би й я: скільки разів мені казали різні особи, яких я вельми шаную, що міс Браун - вітрогонка, що в місіс Уайт немає нічого, крім petit minois chifonné, 120 а місіс Блек не вміє сказати путнього слова, та я знаю, які чудесні розмови ми провадили з місіс Блек (але, звичайно, шановна, їх не слід розголошувати), бачу, як усі чоловіки юрмляться біля стільця місіс Уайт, а всі юнаки наввипередки танцюють з міс Браун, отож я ладен схилитися до думки, що зневага осіб жіночої статі - великий комплімент для жінки.

Молоді леді, в товаристві яких бувала Емілія, щедро робили їй такі компліменти. Наприклад, панночки Осборн, Джорджеві сестри, і mesdemoiselles Доббін ні в чому так одностайно не погоджувалися, як в оцінках мізерних вартостей Емілії, і ні зі чого так одностайно не дивувалися, як із того, що вона могла зачарувати їхніх братів.

- Ми ласкаві до неї,- казали панни Осборн, елегантні чорноброві дівчата, що мали найкращих гувернанток, учителів і кравчинь.

І вони ставилися до Емілії так ласкаво й поблажливо, опікувалися нею так ревно, що бідолашна дівчина й справді бараніла при них і здавалася такою дурною, за яку вони її вважали. Емілія силкувалася полюбити їх, як годилося любити сестер свого майбутнього чоловіка. Вона проводила з ними «довгі ранки» - смертельно нудні передобідні години, виїздила з ними та їхньою кістлявою гувернанткою, старою міс Вірт, на прогулянки в їхній великій родинній кареті, сестри брали з собою Емілію, щоб розважити її, на концерти старовинної музики, на ораторії, в собор святого Павла, помилуватися дітьми з притулку, але вона так боялася своїх супутниць, що навіть не зважувалась сказати добре слово про гімн, який ті діти співали. Будинок в Осборнів був розкішний, стіл їхнього батька - багатий і смачний, їхнє товариство - церемонне й великосвітське, а їхнє самовдоволення - безмежне: вони мали найкращу лавку в церкві притулку для убогих дітей, все, що вони робили, було показне й порядне, а все, чим вони розважалися,- нестерпно нудне й пристойне. Після кожних таких відвідин (о, як раділа Емілія, коли вони закінчувались!) Джейн і Марія Осборн та міс Вірт, кістлява стара дівка, їхня гувернантка, дедалі більше дивуючись, питали одна одну:

- Що міг знайти Джордж у такій особі?

- Як це так? - вигукне прискіпливий читач. Як вийшло, що Емілію, яка мала в школі стільки товаришок і яку там так любили, відштовхнуло від себе не схоже на неї жіноцтво, тільки-но вона вийшла в світ? Ласкавий читачу, в школі міс Пінкертон був тільки один чоловік, підстаркуватий учитель танців. Не могли ж дівчата й справді лаятися через нього! Та коли Джордж, вродливий брат панночок Осборн, тікав з дому відразу після сніданку, коли він не обідав там шість разів на тиждень, занедбані сестри, звичайно, трохи були ображені. Коли молодий Буллок (компаньйон фірми «Галкер, Буллок і К°», банкірський дім, вулиця Ломбардна), що протягом останніх двох сезонів залицявся до міс Марії, дозволив собі запросити Емілію на котильйон, то як ви гадаєте, сподобалося це вищезгаданій молодій леді? А проте вона, як особа безпосередня й ласкава, сказала, що їй це сподобалося.

- Я така рада, що тобі припала до серця наша дорога Емілія,- схвильовано мовила вона містерові Буллоку після танцю.- Вона наречена мого брата Джорджа. Щоправда, в ній нема нічого особливого, зате вона така добра і наївна дівчина. В нас її всі так люблять!

Люба дівчино! Хто міг би визначити з цього захопленого «так» глибину тієї любові?

Міс Вірт і ці дві сповнені любові молоді особи так палко й часто переконували Джорджа, яку велику він приносить жертву і яку романтичну великодушність виявляє, зв’язуючи свою долю з Емілією, що я не певен, чи не уявив він себе одним із найкращих людей у британській армії і чи не тому дозволяв любити себе не без приємного почуття, що він скоряється долі.

Бо хоч він щоранку йшов з дому і, як ми вже згадували, не обідав з родиною шість разів на тиждень, наводячи цим сестер на думку, що він шалено закоханий і тримається, як прив’язаний, спіднички міс Седлі, насправді Джордж не завжди бував у Емілії тоді, коди всі вважали, що він повинен сидіти біля її ніг. Принаймні часто бувало, що коли капітан Доббін навідувався до приятеля, старша міс Осборн (вона завжди була дуже ласкава з капітаном, зацікавлено слухала його розповіді з військового життя і питала про здоров’я його любої матусі, сміючись, показувала на протилежний бік майдану й казала:

- О, якщо вам потрібен Джордж, то йдіть он до Седлі. Ми не бачимо його