Читати книгу - "Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник."

до винного визначених позбавлень і обмежень. За його влучним висловом, кара міцно тримає нас за фалди сюртука, незважаючи на наші спроби відбитися від цього скомпрометованого спорідненістю з помстою і таліоном терміна чи будь-яким чином облагородити його, наприклад, високим порівнянням зі справедливістю, тому відбувається проста заміна термінів: незручний термін «кара» замінюється зворотом «відновлення соціальної справедливості».

На думку Ю.М. Ткачевського, визначення судом справедливого покарання – це лише початковий етап відновлення соціальної справедливості, необхідна передумова її основної реалізації в процесі виконання покарання; ціль – це той результат, що визначений у законі, наприклад, відновлення соціальної справедливості в процесі виконання покарання.

Трохи ширшою є позиція А.В. Наумова, який вказує, що покарання слугує відновленню порушених у результаті вчинення злочину прав і свобод потерпілого, тобто в кінцевому рахунку відновленню справедливості. Відновлюючий характер носять майнові кримінально-правові санкції – штраф, конфіскація майна.

Важливим є висновок Н.А. Павлухіна, що соціальну справедливість неможливо відновити кримінальним покаранням, тому ставити таку мету перед кримінальним покаранням в законі неприпустимо. Можна відновити лише почуття соціальної справедливості. Але така морально-психологічна категорія не може міститися в законі.

На мою думку, останнє зауваження є надто категоричним. Мета відновлення почуття соціальної справедливості шляхом покарання злочинця є цілком реальною, але не завжди, не у всіх випадках його застосування. Проте, хто довів, що й інші цілі покарання досяжні завжди? Будь-яка з відомих цілей покарання може бути досягнута за певних умов, а може й не бути досягнута. Від цього вона не перестає бути метою покарання. Мета – це те, до чого прагнуть, а не те, чого досягли. Отже, позицію російського законодавця сприймаю як правильну по суті, але вона недостатньо досконало сформульована в законі. Тобто метою покарання слід визнати не поновлення соціальної справедливості, а поновлення її почуття.

Натомість кару не варто визнавати метою покарання, оскільки вона є складовою змісту покарання, його ознакою. Слушним є зауваження з цього приводу Л. Ременсона, який вважає, що приписувати покаранню ціль кари означає стверджувати, що покарання має на меті покарання, тобто не має мети, а є самоціллю. Від положення «ціль покарання покарати, заподіяти страждання» лише один крок до висновку «... чим більше заподіяв страждань, тим точніше досягнута ціль покарання, тим більш повно вона виконана ...».

Виключення кари з цілей покарання аж ніяк не означає відмови від кари як одного з найважливіших елементів покарання, складових його змісту.

Кара як важливий елемент покарання є мірилом справедливості покарання і тому за більш небезпечні злочини настає і більш тяжка кара. Справедливість же покарання необхідна як для досягнення цілі виправлення, так і здійснення загальної превенції. В ім’я досягнення цих цілей одному злочинцеві необхідно призначити лише рік, іншому – чотири, а третьому – сім років. Пояснити причину визначення в конкретному випадку чотирьох, а не трьох років позбавлення волі інтересами виправлення дійсно неможливо, також це було б нез’ясовно, якби кара визнавалася метою покарання.

Отже, покарання немислиме без заподіяння страждання, позбавлення. Тому покарання завжди є карою. Саме така необхідна ознака покарання як спричинення страждання робить його карою. Це означає, що кара є змістом покарання, а не його метою.

Щодо такої мети покарання як виправлення засудженого немає єдиної думки серед фахівців. Одні з них вважають, що виправлення, поряд з карою, є самостійною ціллю покарання, інші – навпаки, не вважають виправлення самостійною ціллю покарання.

За радянських часів виправленням вважалося «перековування» засудженого з індивідуаліста в людину, здатну особисті інтереси правильно поєднувати із суспільними, володіти собою, розумно регулювати свої потреби, а не задовольняти їх за рахунок порушення законних інтересів інших громадян.

Виправлення й донині вважається чи не найважливішою метою покарання. Постановка законодавцем такої мети перед покаранням має за основу «науково» обґрунтоване положення про те, що людина не народжується злочинцем, вона стає ним через несприятливі умови життя, тому може змінитися, стати на шлях виправлення та перевиховання.

До кінця 50-х років ХХ сторіччя в теорії кримінально-виконавчого права поняття «виправлення» і «перевиховання» вважалися тотожними. В сімдесяті роки цю ж позицію усе ще відстоював І.С. Ной, у той час як інші дослідники проблеми намагалися розмежувати їх. Так, деякі з них вважали, що кінцева мета виховного процесу – перевиховання, а виправлення – проміжний етап на шляху до перевиховання, і навпаки, пропонувалося терміном «виправлення» охопити і «перевиховання».

Професор І.В. Шмаров, розмірковуючи над виправленням і перевихованням засудженого, дійшов висновку, що потрібно відмовитися від подвійних термінів. Як засвідчив багаторічний досвід, розмежування тут можливе лише в теоретичному сенсі. На практиці спроби суду або органів, що виконують покарання, розмежувати ці терміни стосовно оцінки особистості підсудного або засудженого не дають плідних результатів. Зрозумівши це, український законодавець у КК України 2001 року закріпив метою покарання лише «виправлення» злочинця.

Подібну позицію відстоював і М.І. Бажанов, який вважав, що ставити перед покаранням, особливо за нинішньої організації нашої пенітенціарної системи, досягнення цілі перевиховання, означає створювати ще один міф про можливості покарання. Він під виправленням засудженого розумів юридичне виправлення, тобто досягнення шляхом покарання такого результату, щоб особа після відбування покарання не вчинила нового злочину.

До речі, така позиція цілком відповідає переконанню Ч. Беккаріа в тому, що ціль покарання полягає ні в чому іншому, як у попередженні нових діянь злочинця, що завдають шкоди його співгромадянам, і в утриманні інших від подібних дій.

Не можна не зазначити, що «надприродні» можливості вітчизняних місць позбавлення волі і нездійсненні завдання, що ставлять перед покаранням, зазнали критичних зауважень зарубіжних вчених. Так, польський кримінолог С. Леленталь зазначає, що постановка завдання виправити засудженого перевершує дійсні можливості виправних закладів, свідчить про перебільшені наміри, що існують поза реальною пенітенціарною дійсністю, призводить до ідеалізації цілей покарання. З теоретичної точки зору це помилково, з практичної – зовсім небажано.

Нині відомий український дослідник проблеми покарання А.Ф. Степанюк цілком реалістично заявляє, що в концепції виправлення немає змістовності, конкретності; немає позитивних відповідей на реальні проблеми, а є лише дещо затьмарена, абстрактна,