Читати книгу - "Системне тлумачення кримінального закону"

5) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону, які стали основою системи кримінального закону;

6) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону як підсистеми системи законодавства;

7) полягає у наявності певних прийомів, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення;

8) полягає у наявності певних правил, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення.

Водночас дає підстави стверджувати, що саме ці ознаки є необхідними та достатніми і шляхом їхнього складання можна отримати визначення поняття системного тлумачення кримінального закону.

Системне тлумачення кримінального закону — це інтелектуально-вольова діяльність, спрямована на з'ясування (усвідомлення) та (чи) роз'яснення смислу кримінального закону (його окремих приписів), що ґрунтуються на використанні сукупності прийомів та правил, розроблених на підставі вчення про систему законодавства, врахуванні системоутворюючих та системних зв'язків кримінального закону, а також результати цієї діяльності.

Тлумачення приписів кримінального закону можна подати у вигляді такої схеми: суб'єкт тлумачення, об'єкт тлумачення, предмет тлумачення і результат тлумачення[341].

Варто зауважити, що для проведення дослідження автор обрав об'єктом тлумачення саме закон, а не право або волю законодавця чи нормативно-правовий акт, оскільки положення ст. ст. 6, 19, 106, 113, 118, 135 Конституції України зобов'язують органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Ст. 8 Конституції передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, проте найважливіші суспільні відносини в Україні можуть бути врегульовані виключно законами. Хоча принцип верховенства закону і визнавався на конституційному рівні ще у радянські часи (зокрема в Конституції УРСР 1978 р.), про його «дійсне» сприйняття та реалізацію сьогодні говорити важко.

На думку Л. Горбунової, на догоду прагненням партійного апарату в юридичній науці і практиці превалювали погляди щодо доцільності поширення терміна «закон» на нормативно-правові акти будь-яких органів державної влади, зокрема й тих, які не утворюються народом безпосередньо[342]. Слід зауважити, що чіткої визначеності також не отримав термін «законодавство», оскільки одні науковці до нього відносять лише обсяг законів, другі — і закони, й інші нормативно-правові акти, зокрема постанови, укази, рішення тощо.

Аналізуючи практику офіційного тлумачення, вважаємо, що термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі зазвичай у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші суспільні відносини і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (ст. 9, 19, 118; п. 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, насамперед кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках — і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади[343].

Широкі підходи стосовно тлумачення поняття «закон», що тривалий час визначали напрями діяльності національних суб'єктів правозастосування, зумовили непоодинокі спроби групи представників теорії права в перші роки після кардинальних змін у суспільно-політичному курсі України взагалі відмовитися від вживання категорії верховенства закону на користь принципу верховенства права[344]. Проте ми є прихильниками позиції інших науковців. Зокрема В. Шаповал у своїй статті «Верховенство закону як принцип Конституції України» зауважує, що погляди щодо заміни верховенства закону верховенством права є неперспективними з позицій формування стрункої та ефективної системи права, визначення чітких орієнтирів у правозастосуванні. Він наголошує, що «ці наміри супроводжуються не завжди коректним і критичним сприйняттям змісту певних, демократичних за загальним смислом ідей, таких, як правова держава і верховенство права. Нерідко сприйняття цих ідей означає спробу нав'язати допозитивність (конструкцію примата права над державою) чи надпозитивність (юснатуралізм) права, роз'єднання змісту і форми права, протиставлення права й закону. Цим принижується або навіть ігнорується роль вищої юридичної сили закону як першої за ієрархією «підконституційної» форми права»[345]. Крім того, основною перевагою використання терміна «закон» із правом є те, що він визначений, закріплений на державному рівні, доступний для вивчення чи ознайомлення, на відміну від права.

Щодо переваги використання терміна «закон» із волею законодавця, то вона очевидна. Воля законодавця взагалі поняття абстрактне. В ті історичні часи, коли закони видавала одна особа (король, імператор), можна було говорити про його волю, хоча навіть тоді іншим особам важко було сказати, для чого саме, з якою метою було видано певний закон та як його тлумачити. Зараз у нашій державі немає можливості конкретизувати, волю якого законодавця містить закон, оскільки закони ухвалюються колегіальним органом, представники якого мають часто різну волю. Закон уособлює волю кожного з тих депутатів, які голосували за цей закон, водночас волю кожного виборця, який голосував за свого представника в парламенті. Отже, у своїх дослідженнях вважаємо за необхідне вивчати саме «закон».

Окремі