Читати книгу - "Світло чорної свічки"

По той бік вулиці починався сквер. Порослі бур'яном доріжки, занедбані кущі, дві акації. У висохлому водограї каміння вкрилося мохом. Неподалік стояла лава. На її потрісканій спинці хтось вирізав п'ятикутну зірку, серп і молот. Малюнок був дуже свіжий.

Кракмеєр продирався крізь кущі, й під ногами тріщало сухе галуззя. Підійшов до акації, нахилившись, зіперся ліктем об стовбур, а лобом об руку і виблював. Картина бридкого видовища, що не полишала його, поволі зблідла. Він вибрався на доріжку, потім звернув до лави і сів, украй вимучений. У роті було кисло і гидко, і він почав смоктати м'ятні цукерки. На хвилину його порожній, бездумний погляд втупився у мертвий водограй. І сюди з арени долітали вибухи реву глядачів і затихали високо в погідному небі.

«Нижча раса,— подумав Кракмеєр.— Безперечно, то була не найкраща фюрерова ідея — проливати арійську кров за це бидло. Таке свинство, як по той бік муру, типове тільки для більшовизму. А цей Саласон? Аж губи облизував од задоволення. Несимпатичний тип, можливо, й червоний. Не слід би Фаріанові так церемонитися зі своїм табуном у цій звироднілій країні».

Кракмеєр ще змалку не міг спокійно дивитися, коли хтось знущався над тваринами. Якось він знепритомнів, коли шкільні товариші влаштували мушині перегони, повідривавши мухам крила й підганяючи їх голками. Іншим разом, напередодні Нового року, він довго плакав, коли мати патрала гуску. Батько набив його, але й тим не примусив покласти до рота хоч один шматочок м'яса. Через таку майже хворобливу любов до тварин він незабаром став сторонитися своїх ровесників. Ця любов ще й тепер була причиною його неухильного вегетаріанства.

Однокласники частенько брали його на глум, а він по-своєму мстився їм. Доносив учителеві на того, хто зумисне ховав ключа од шафи. Або потай розливав чорнило на зошиті першого учня в класі чи легенько намазував ваксою спинки парт. І зло втішався, коли карали невинного. Він збагнув, що хитрістю можна сильніше дошкулити, ніж кулаками, і це глибоко закарбувалося в його свідомості. Сам він ніколи не бився. Міг, наприклад, узяти обценьками монету, розпекти її на полум'ї свічки і покласти на тротуар, а потім нишком радіти собі, коли хтось обпече пальці.

Його мозок вигадував усе нові садистські витівки. Навіть матері він не пожалів. Якось їй мало серце не розірвалося, коли вона, дружина судового виконавця Кракмеєра, зайшовши вночі до туалету і ввімкнувши світло, побачила на кришці унітазу виліплений з гіпсу череп, точнісінько як людський. Фрау Кракмеєр закричала так, що на вулиці почули. «Ти не моя дитина, ти — потвора»,— кричав батько, шмагаючи сина. А через тиждень судовий виконавець мусив навідатися до лікаря. На його обличчі раптом з'явився висип. Нікому і на думку не спало, що то Йозеф линув соляної кислоти у воду для гоління...

— Не гаразд щось із шлунком, еге? — спитав Кнуспель і глузливо посміхнувся.

Кракмеєр тіпнувся з несподіванки. Він не помітив, як берлінець підійшов до нього. Напевне, Кнуспель уже довгенько був неподалік, бо його погляд мандрував між кримінальним радником і чагарником. Він невимушено сів біля гауптштурмфюрера, затуливши спиною вирізану зірку.

— Щойно бугай підім'яв одного з тих йолопів. Якщо хочете знати, це було не захоплююче видовище.

— Але я не бажаю знати, Кнуспель. Як ви сюди потрапили? Як ваше завдання?

— Виконано. В готелі довідався, що ви із Саласоном поїхали на кориду. Розшукав я вас швидко. Але ж ви сиділи біля того вичепуреного сеньйора. Це по-перше. По-друге, саме випустили бугая. Хіба міг я позбавити вас такої втіхи? Отож. Потім пішов слідом за вами.— Він знову глянув на кущі й дурнувато всміхнувся.— Я, звісно, навіть трохи зачекав, поки ви... Може, мені зайти пізніше до вас у готель? — Він трохи подався вперед, ніби збираючись устати.

— Прошу доповідати! — різко наказав Кракмеєр і затягнув розслаблену краватку. До нього поверталось самовладання. Він так глянув на Кнуспеля, що той відразу згадав, яке його місце.

— Слухаюсь, гауптштурмфюрере,— гаркнув він і, випроставши спину, поклав руки на коліна. Чим довше він говорив, тим страждєнніший ставав вигляд у кримінального радника. Кнуспель міг припустити, що це від раптового зубного болю, адже він його ще дуже мало знав.

До Мадріда Кракмеєр прибув цього разу з надто конкретною метою. Перше і найголовніше — забрати Чорну Свічку. Одначе телеграма начальника відділу іспанської таємної поліції і сама розмова з ним не давали підстав для надмірного оптимізму. Саласонів Диявол розкинув тенета на потрібному місці, але Лауренц поки що лишався на волі, а за таких умов усяке могло трапитися. Тому-то Кракмеєр мав зараз досить часу, щоб узятись за другу, не менш важливу справу. У папці Гуннара Йоренсена він вичитав прізвища сімох чоловіків і однієї жінки, яких разом з Лауренцом судив трибунал. Все про них довідатись було доручено Кнуспелю, який мав широкі зв'язки. Берлінець витратив лише півдня, щоб дізнатися про дальшу долю цих восьми засуджених. Жінку після трьох місяців табору перевели в католицьку психіатричну лікарню, де вона померла. З семи чоловіків живими ще залишалися четверо. Усі відбували свій чималий строк у таборі для політичних в'язнів, що знаходився поблизу столиці. Політв'язні чотирнадцять годин працювали на будівництві помпезного пам'ятника, над яким шефствував сам каудильйо. Один день праці їм зараховувалось за два дні строку, проте ніхто не мав надії вийти на волю. Щодня табірний священик справляв похоронний обряд. В'язні вмирали як не від виснаження, то від каміння, що падало на голови.

— Я пробрався туди, батечку! Дав п'ятдесят песет шоферові, що віз цемент,— сповістив Кнуспель.— Я бачив усіх чотирьох. Троє вже на ладан дишуть. Ще місяців зо два протримаються, не більше. От тільки отой Мануель — волячої сили чолов'яга. Напевне, шахтар.

— Це не важливо. Не відхиляйтесь від суті.—