Читати книгу - "Неприємності у "Раю""

Неприємності у “Раю” (Вовчий легіон – 5)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.

Юстина ворухнулася, легенько торкаючись Кроне голими грудьми. Він відчув ніжний аромат ромашкового мила, змішаний з запахом шкіри й волосся дівчини; ніяких парфумів. Холодні, тонкі пальці доторкнулися до шраму на животі офіцера, за мить посунулися нижче. Він прикрив очі, намагаючись запанувати над собою, глибоко видихнув.

-- Ні, припини це! – вигукнула зі справжнім чи вдаваним гнівом Юстина. – Ще раз спробуєш мені тут медитувати й місяць мене не побачиш!

-- Ти мене доб‘єш, -- пробурмотів Кроне, засунув пальці їй у волосся, потягнув, змушуючи поглянути йому в очі.

Не найкраща ідея – відразу ж дійшов він до висновку. Вигляд пухлих, покусаних губ, непритомний погляд дівчини зовсім не заспокоювали. Юстина була однією з принцес у “Раю” – розкішному борделі для обраних. Кроне опинився тут цілком випадково, зробивши послугу власниці, яка, потрібно признати, винагородила його по-королівськи, хоча й не грішми. Офіцер не знав чи Юстина дійсно зазнає розкоші, чи тільки вдає, на певному рівні акторство ставало правдою, однак, він не мав наміру аналізувати таких тонкощів. Врешті-решт він тут не на службі.

Кроне рішуче перекотився на широкому ложі, притиснувши дівчину під собою, обсипав поцілунками її шию.

-- Так, коханий, так…

Їх перервав пронизливий, жіночий крик, який, здавалося, тривав цілу вічність, раптово обірвався, а тоді перейшов у натужне, сповнене жаху завивання. Так звучить мелодія смерті, а не розкоші й Кроне відразу її розпізнав.

-- Не рухайся звідси! – гаркнув, зриваючись з ліжка.

Схопив пістолет, що лежав на комоді, відчинив двері й одним стрибком перескочив через балюстраду, приземлившись на зігнутих ногах поверхом нижче. Глухо застогнав, відчувши біль в лівій щиколотці. Потрібно більше тренувати, подумав. На щастя грубий, східний килим з дещо вицвілими кольорами, що вкривав підлогу – обстановка “Раю” була далекою від помпи нуворишів – трохи пом‘якшив удар. До облаштованого під готельний холу почали забігати люди, почулися занепокоєні голоси з нотками істерії.

-- Тихо! – проревів Кроне. – Другий відділ Головного Штабу! Все під контролем!

Поступово запала тиша, більше чи менше одягнені клієнти “Раю” спрямували погляди на голого чоловіка, що певною рукою тримав зброю.

-- Я казав Вам, баронесо, що берлінські газети описуючи безлад, який начебто в нас панує, значно перебільшують, -- цідячи повільно слова, обізвався старший пан, одягнений в костюм елегантного, хоча вже дещо старомодного фасону. – Зверніть увагу: від початку тривоги до реакції відповідних служб минули навіть не хвилини, а секунди. І ось перед нами озброєний представник влади -- додав, поправляючи витонченим рухом заправлений в око монокль.

-- Справді, -- підтакнула жінка не першої молодості, яка супроводжувала його. – Я вражена. Що в нього за зброя? – запитала зацікавлено, дивлячись на кольт, що загрозливо виблискував.

-- І гадки не маю, -- признав старший чоловік. – Якийсь великий калібр.

-- Справді, важка артилерія, -- погодилася його співрозмовниця, підвівши лорнет до очей. Золота ручка приладу, який вона використовувала швидше для флірту, ніж для корекції зору, означала “я кохаю тебе”. У “двієчника” не було бажання розмірковувати над причинами присутності аристократки саме в цьому місці.

За якусь мить її погляд сковзнув на кілька десятків сантиметрів нижче.

-- А тут вже не дуже…

Кроне повернувся до неї з кам‘яним обличчям, зовсім не переймаючись своєю наготою.

-- Тихо! – проревів. – Хто кричав? Що трапилося? – запитав.

Помітив, що зовсім не збентежена таким безцеремонним підходом баронеса уважно за ним спостерігає. Хтось подав йому м‘який, атласний халат. Юстина.

Накинув його на себе, без проблем просуваючи праву руку, що тримала зброю, через широкий рукав.

-- Хто кричав? – повторив, зав‘язуючи халат.

-- Одна… з моїх дівчат, щось знайшла, -- тишу порушила дрібна, сивоволоса жінка. Стягнуте в строгий вузол волосся і накинута зверху чорна шаль, яка ідеально пасувала до спокійних кольорів сукні, надавали жінці шляхетного вигляду, мало хто вгадав би в ній власницю елегантного публічного дому, однак мадам Летиція була саме нею.

-- Всім повернутися в свої кімнати, саме в тому товаристві, в якому перебували, ніхто не має права залишити будинок, Ви покажіть мені місце події, -- видав розпорядження Кроне.

-- Ви не можете… -- почала бордель-мама.

-- Можу, -- обірвав рішуче офіцер.

Якусь мить вони міряли один одного поглядом, тоді майже непомітним жестом жінка погодилася з розпорядженнями Кроне.

Стривожений “двієчник” насупив брови – мадам Летиція була впливовішою, ніж більшість міністрів і чудово це розуміла. Якщо вона піддалася майже без боротьби, це віщувало неприємності, великі неприємності.

-- Шановні пані та панове, -- пролунав її спокійний, рішучий голос. – прошу виконувати накази пана полковника. Ми в добрих руках.

Кроне зі злістю закусив губи, почувши, як легковажно вона вимовляє його військове звання, хоча, здавалося, воно не справило на нікому особливого враження. Гості “Раю” були значно важливішими від нього особами. Згідно