Читати книгу - "Бомбардир"

Я відвів погляд: у під’їзд заходила моя літня сусідка з поверху. Незмінне сіре пальто з каракулевим коміром, в обох руках – важезні сумки.

– Куди він найчастіше їздив?

– Найбільше роботи в мене було після матчів, особливо, коли вони вигравали. Тоді обов’язковий тур по клубах, або спершу – до ресторанчику, є тут один такий, не дуже помітний,– розігрітись, а потім – вечірка. За ніч могли кілька разів змінити місце, якщо стане нудно… Гайдук спочатку тримався з тими хлопцями, яких я й раніше возив, потім сам став телефонувати. Коли один – завжди адекватний, точний, серйозний. Звичні справи: з бази до міста, по магазинах, покупки, те-се, потім назад на базу… Вас, звичайно, смажене цікавить, але тут я вас розчарую. Ні повій на виклик, ні наркоти серйозної. Він, по-моєму, тільки від футболу й кайфував… А до людей у цілому ставився паскудно. Наче від кожного чекав підступу й намагався тримати дистанцію. Не знаю, чи був у нього хтось, кого б він по-справжньому любив. Мені принаймні про це нічого не відомо. З такими мені важко, я інакша людина, більш лінійний, чи що… А от чого він не любить – це я точно знаю. Хамства й фамільярності. І коли до нього лізли обніматися й фотографуватися фанати, налиті пивом по вуха, міг і послати, і навіть врізати. Не любив зустрічей з уболівальниками, усіляких там прес-клубів. Але якщо треба допомогти комусь – ніколи не жалів грошей. Охоче зустрічався тільки з дітьми й інвалідами. Дарував футболки, не йшов, доки кожен не одержить свій автограф… Він і зараз, схоже, не любить бути в центрі уваги…

– Майже янгол…

Мій сарказм таксист пропустив повз вуха.

– Пристойна людина, хоч і зірка.

– Припустімо. А чи були в нього якісь захоплення, особливі звички?

Макс раптово зам’явся.

– Ану-ану, не соромся! – глузливо підбадьорив його я.– На всю суму!

– Була одна фіґня… але Гайдук реально її приховував… Періодично він ганяв на треку. На байку.

Оцього я не очікував. Складно було уявити цього зовні врівноваженого й стриманого хлопця на швидкісній трасі.

– Одного разу він мене попросив відвезти його на трек. Ну я й відвіз на «Чайку»10. Спочатку він просто спостерігав за тренуваннями, а потім сказав, що теж хоче спробувати. Я з ним ніколи не сперечався, просто робив, що сказано… У мене там купа знайомих: підвів, відрекомендував… Він спробував. Потім втягся. Купив мотоцикл. Крутий «Судзукі», тисячокубовий, просто звірюка. Купа бабок…

Я вжахнувся. Випадкова травма – і кінець кар’єрі!

– Ще б пак! – погодився Максим.– Там же швидкість під триста! Але він сказав, що йому без цього ніяк. Що часом у нього все просто змерзається всередині, стискається в грудку, і потрібний викид адреналіну, щоб прийти в норму…

Позаду почувся клаксон – кросовер загородив в’їзд у двір, і мій нервовий сусід знизу невдоволено сигналив, розвертаючи свою іржаву «шістку». Максим моментально від’їхав і припаркувався біля огорожі дитячого майданчика.

– Ще разів зо два,– вів далі він,– я возив його до церкви. Він мене викликав, і з бази ми їхали просто на бульвар Шевченка. Там він просив зупинитись у кварталі від Володимирського собору й почекати. Ніколи не говорив, куди йде, але я ж бачив, що до собору. Десь через півгодини повертався, і ми рушали далі…

Релігійні справи бомбардира цікавили мене найменше.

– А коли Сергій завів перший автомобіль – «Хонду», то просто замучив мене. Він же допитливий, усе вивчає, аналізує, зіставляє, перш ніж ступити хоч крок. Так і з машиною. Телефонує по тричі на день: «Максе, де краще заправлятись? А яка СТО надійніша? А як поміняти оте й оте?» Ну й потім уже, коли траплялися якісь косяки на дорозі, він дзвонив. Знав, що в мене є люди, щоб швидко розрулити ситуацію.

– Що за косяки? – зацікавився я.

– Та нічого особливого. Десь за перевищення загальмували, десь подвійну суцільну перетнув… Одного разу алкотестер показав зайве… Зазвичай патрульні в таких випадках телефонують до свого начальства, ті – до клубного, і на цьому рівні все вирішується, а порушникові, як і належить,– пістон. Гайдук із більшою охотою закривав такі проблеми з моєю допомогою.

– Отже, ви таки зблизилися? Чи тут тільки гроші?

Він задумливо пошкріб підборіддя й пирхнув:

– Зблизилися!.. Та в нього взагалі, по-моєму, не було друзів. Ну хіба що якісь футболісти. Правда, час від часу він запрошував мене до себе. Приїжджав ще хто-небудь, і ми різалися в джокер11… І не тільки в джокер. Усі вони там картярі. На базі, в автобусі або в літаку, а іноді й так, на дозвіллі… На гроші здебільшого, але ставки символічні, без дурного азарту.

Макс замовк. Чекаючи на чергове запитання, увімкнув радіо, проскочив поспіль кілька станцій, знайшов якийсь тягучий блюз і трохи додав гучності.

– Як ти гадаєш, нині коло його інтересів не змінилося? – нарешті запитав я.

– Уявлення не маю.

– Ви більше не бачитесь?

– Ні.

– Чому?

– Не знаю. Він перестав користуватися моїми послугами майже два роки тому. Можливо, відіграла роль загибель його приятеля Стаса. Або просто змінив спосіб життя. Та мало що…

Тут задзвонив його телефон.

– Хвилинку…

Відповідав Максим уривчасто, немов відкушуючи фрази:

– Угу, привіт!.. Так, на колесах… До Конча-Заспи? А час?.. Думаю, встигну, збирайся…

Повернувши телефон на кронштейн на передній панелі, він повернувся до мене.

– У мене замовлення намалювалося. Між іншим, від партнера Гайдука. Так що давайте зав’язувати нашу сесію. Усе, що знав, я вам виклав. Навіть із перебором. А взагалі він правильний хлопець, без червоточини. Так і напишіть, якщо справді будете писати. Ну що – прощаємося?

Він скоса глянув на зелені папірці, що лежали на торпедо.

Я кивнув і виліз із машини.

А чого, власне, я чекав? Сенсації? Де там – я від самого початку був майже впевнений, що не почую нічого видатного. Так що мої дві сотні пішли в пісок.

Хоча не цілком. З’явилися деякі нові мотиви. А на безриб’ї, як то кажуть…

У середу зранку кров з носа треба бути в редакції. Коротка нарада, прикидки на