Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

— То що скажеш? — спитав Ларс, розводячи руками.

— Ця його партія… вона допомагала людям. У кожної медалі є дві сторони. Так само, як і в кожної людини… В чомусь вони були паскудниками, але ж моя матір, наприклад, мала спокійний сон і жила останні свої дні не у тому пеклі, у якому могла б перебувати без ліків…

Ларс сумно зітхнув і відповів:

— Якби ж я знав, до чого все це призведе…

Я закінчив розбирати книжкову шафу. Кинджала тут теж не було.

— Знаєш, Ларсе, мені здається, тут кинджала нема, — нарешті промовив я.

— Я й так це бачу, — безрадісно кивнув Ларс і піднявся з подушки, — лише кавардак тут навели…

Раптом я згадав про скриньку. Я ж бо так і не бачив її з того моменту, як Свята поклала її до себе у малинову торбу… А те, що у ній немає кинджала, я дізнався від самого детектива Ларса…

— Ларсе. А що було у скрині?

Мій співрозмовник знову запалив цигарку. Думаю, якщо щось і мусить його убити — то аж ніяк не холодна зброя.

— Не знаю, якийсь кухонний ніж. Великий і металевий.

— Тесак?

— Я там знаю? Може, й тесак. Ще й брудний увесь…

— Твою ж… — я вилаявся так, як раніше ніколи не дозволяв собі. — От чортівня!

То он куди ти поділа кинджал, хитра лисице!

— Що таке? — трохи перелякано спитав Ларс.

Я кинувся геть із квартири. Ноги швидко сковзали по сходах, наче пальці вмілого гітариста по струнах. Вже через мить я наштовхнувся на Толика, велетня з Ларсової челяді.

— Вам що? — здивовано спитав той.

— У машині мій наплічник, — ледь переводячи дух, промовив я і задихнувся. Треба було віддихатись.

— Ну от він, — Толик дістав мій брудний рюкзак.

Я швидко розкрив застібку. Речі полетіли на землю. Футболка, шкарпетки, безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою… От він — поліетиленовий пакунок…

Я швидко розпотрошив його, наче хижий звір щойно вбиту здобич.

У моїх руках лежало гостре сталеве лезо і золотава ручка, прикрашена блакитними камінцями. Кинджал сяяв під сонцем так, наче от-от мусив вибухнути світлом.

Коли Святу та Риту викрали головорізи, Марка не було вдома. Він вийшов за хлібом. Напевно, то було добре. Бо хто знає, чи не кинувся б він захищати молоду дружину? І хто знає, дожив би він до цього дня?

Рита весь час плакала. Це трохи дратувало Святу. Ну чого так ревти, коли Святу веде її кішка? Все має скінчитись добре — бо ж як інакше?

Зараз дівчат везли у чорному фургоні без вікон, тому зрозуміти, що збираються зробити з ними викрадачі, у полонянок не було жодного шансу. А Свята була впевнена, що їх везуть на зустріч із паном Ларсом. Бо ж лише він може заплатити за них викуп.

Свята була дуже горда за себе. Їй вдалося сховати кинджал так, що ніхто, окрім неї, не знав, де він. Звичайно, шибайголова міг його знайти, але то непогано. Свята не знала, а просто відчувала якимось шостим чуттям, що шибайголова досить розумний, аби діяти правильно. Він теж бачить кішку, а це означає одне — він такий, як Свята. Хоча, звісно, зі своїми бісами у голові. Та це не змінювало того факту, що світловолоса співачка могла покластися на нього, як на власного брата.

Фургон підстрибував на нерівній дорозі — і кожен раз, як він робив черговий стрибок — Рита починала голосити ще дужче.

— Все буде добре, Ритко, все буде гаразд! — примовляла Свята, та це чомусь не діяло.

Десь Свята читала, що у екстрених ситуаціях заспокоїти істерику можна, відволікши людину від її страху якимись нестандартними діями. Що це за дії, Свята не могла собі навіть уявити. Та дещо нестандартне їй все ж прийшло у голову.

Свята схопила Риту за руку і почала її лоскотати.

— Ой! — вигукнула чорнява.

Та Свята не зупинялась і сама почала посміхатись.

— Перестань! — нарешті здивована Рита випручалась із Святиної хватки і ошаліло глянула на подругу. — Ти чого?

— Нічого. Годі плакати, зрозуміла?

— Зрозуміла.

Рита все ще повністю не прийшла до тями, тому Свята вирішила скористатися її станом і закріпити почуття спокою:

— Я чула, як один із тих головорізів казав, що вони везуть нас до гори Кішка.

— 1 що?

— Знаєш, яка у неї легенда?

— Яка? — здається, Рита заспокоїлась і готова була тихо слухати.

— Колись посперечалися Янгол і Чорт. Перший сказав, що Бог створив всіх людей добрими. А зло, яке є у світі — це лише людські помилки на шляху добра. А Чорт запевняв, що всі люди в глибині душі злі — і змінити цього не можуть, — нарешті почала Свята. — І в ті часи жив собі воїн. Чи то він був козак, чи, може, ні — ніхто вже не знає. Та вів він досить бурхливе життя, повне поганих вчинків. Він безжально вбивав людей, не гребував горілкою та жінками, грабував подорожніх. Та от до нього прийшла зрілість, і нарешті він зрозумів, що сам Чорт став супутником його життя. Тоді вирішив воїн стати монахом, аби самітником жити на верхівці гори і не чинити лиха.

— А до чого ти все це розповідаєш? — нарешті Рита перебила Святу.

— Аби ти знала, куди ми їдемо. Сиди і слухай.

Рита не стала сперечатись, тому білявка продовжила:

— І от, став жити самітник чесно, примуси лагодив, дрова рубав та всіляко помагав місцевим селянам вирішувати їхні складні проблеми. Стали ходити чутки, що він мудрець,