Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

свято. Трьохсоттисячна гітлерівська армія розгромлена радянськими військами під Сталінградом. А лише два тижні тому фашистське радіо горлало на весь світ, що Червону Армію розгромлено і “совєтам” настав кінець. Тепер усім ясно, яка брехлива геббельсівська пропаганда!

Він, Карл Кремер, повинен ходити тепер з пісним обличчям, але із задоволенням спостерігає погано приховані радісні посмішки місцевих жителів. Вчора навіть на центральній вулиці з’явились листівки. Наліпили і на двері його магазину. На, мовляв, і тобі, фашистська наволоч! Чудова листівка, написана гаряче, з пафосом. Ось вам, пане Менцель! Хвалилися, що знищили підпілля, але ж неможливо подолати опір народу!

В темному завулку Карл Кремер зайшов у браму, постояв кілька хвилин, вичікуючи. “Добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатись”, — згадав прислів’я. Хоч Карл Кремер і поза підозрами, та береженого бог береже. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, рішуче завернув за ріг — до будинку, де була явочна квартира підпільників.

Заремба ще не прийшов, та Катруся вже чекала на Петра. Кирилюк ледь впізнав дівчину — від неї залишились самі лише очі. Щоки запали, куточки вуст скорботно опустились. А в погляді застигла така безнадія, що Петрові стало страшно.

Дівчина усміхнулась йому вимученою жалісною усмішкою, закуталась у свою улюблену вовняну хустку і притулилася спиною до грубки.

— Холодно, — поскаржилась. — І тут, і дома палити нічим.

Петро сів біля Катрусі на стілець, дивлячись на неї знизу. “Як вплинуло на неї нещастя з Богданом, — подумав. — Бідна дівчина”.

— Катрунцю, — так він до неї ще ніколи не звертався. — У мене є гроші. Візьми, будь ласка, і купи дрова.

— Для кого б мала палити? — сказала байдуже. — Повертаюся пізно і відразу у постіль.

Петро напевно знав — зараз вона подумала про брата: очі налилися слізьми, а губи скривились у гіркій гримасі. Розумів, втішати не треба, будь-яка згадка про Богдана лише роз’ятрюватиме рану, і потрібен час, щоб до неї повернулася колишня життєрадісність. Почав розповідати про останні радіопередачі з Москви, присвячені оточенню армії Паулюса, і побачив, як засвітилося Катрине обличчя.

— Зачекай, — зупинила, — зараз прийде Євген Степанович, то вже всім розповіси…

Ніби зумисне відразу постукали в шибку. Заремба увійшов розчервонілий від морозу, з бурульками на вусах і бороді, приніс із собою бадьорість. Катруся, видно, не хотіла показатися Євгенові Степановичу сумною — зальотно підставила йому щоку для поцілунку й побігла на кухню ставити чайник.

— Без мене ні-ні… — визирнула звідтіль. — Може, ви, Євгене Степановичу, їсти хочете? Борщ нам залишили… Нізчимний, та гарячий… Панові Кремеру, — не втрималась од шпильки, — не пропоную, бо він у нас, перепрошую, буржуй.

“Життя залишається життям, — подумав Петро, — тут тобі й горе, тут тобі й сміх…” Він вийшов до передпокою, взяв пузату течку, набиту їжею, — і висипав усе на стіл. Заремба блиснув очима.

— Отак, значить, живуть Кремери! — сказав.

— Я — що… — зніяковів Петро. — Мені б цього вік не бачити. Для гонору треба, самі ж напоумили…

— Ану, замовкни! — розгнівався Заремба. — Тобі докоряють хіба? Як на нас, хоч кожного дня шампанське пий, аби з розумом!

Катруся принесла паруючий чайник і завмерла, угледівши стіл.

— Йой, — притулила руки до грудей, — що ж це коїться?

Євген Степанович з Петром розставили банки з консервами, нарізали ковбасу, сир, білий хліб. Посередині Кирилюк насипав купу цукерок.

— Подобається? — запитав. — Отак розкошують комерсанти! І не зважають на труднощі військового часу.

Пили справжній пахучий чай, і Заремба без церемоній брав і ковбасу, і сир, і консерви.

— Скучив за добрячою їжею, — признався. — А сьогодні наче й не гріх — свято!

Петро розповідав докладно про сталінградську операцію. Катря нервово помішувала ложечкою у чашці, не спускаючи з нього очей. Хлопець кілька разів перестрів її погляд і зрозумів — радіючи з його повідомлень, вона все-таки думає про Богдана.

— Оце наївся і наслухався по саму зав’язку, — мовив Заремба. — А тепер давай радитись, як далі житимем.

Кирилюк знав, заради чаювання його терміново не викликатимуть на суворо законспіровану квартиру. Виходить, є потреба. Ця думка не давала спокою — і коли йшов сюди, і коли чаював.

Катря поралась біля столу, а Євген Степанович покликав Петра до іншої кімнати. Сіли на канапу біля великого лапатого фікуса.

— Не знаю, як би це й сказати, хлопче, — почав Заремба, — а справу ти почав велику.

— Не зволікайте, Євгене Степановичу, — мовив Кирилюк.

— Петре, тобі зараз терпіння дуже потрібне… Є резолюція на цю історію з зошитом.

— Ну, — насторожився Петро, — мильна булька?

— За мильною булькою не посилали б людину через лінію фронту!

— Яку людину? — не зрозумів Петро.

— Звичайну людину, — сказав Заремба. — Офіцер нашої розвідки.

— Невже? — видихнув Кирилюк.

— Виходить, річ серйозна… Завтра він чекатиме на тебе у надійному місці. Вулиця Пекарська, 24, сьома квартира. Подзвониш чотири рази. Запитаєш: “Тут продають рояль “Беккер”? Відповідь: “Не “Беккер”, а “Шредер”.

— Ви не жартуєте? — все ще не вірив Петро.

— Що я тобі, хлопчисько? — спалахнув Євген Степанович, та відразу опанував собою. — Адресу запам’ятав? Бути там між третьою й четвертою.

Петро кивнув.

— Але що йому потрібно від мене?

— Певно, він тобі скаже, — усміхнувся Заремба. — За дрібницею не стрибав би з парашутом…

— Але ж… — почав Петро.

— Нічого не знаю, — обірвав його Євген Степанович. — Набирайся терпіння до завтра.

І згодом сказав довірливо:

— Останнім часом не висипаюсь. Варто отак посидіти, як очі самі заплющуються. Старість насувається чи хвороба яка?..

— А ви не пробували просто лягти й поспати? — засміявся Петро. — Хоча б чотири-п’ять годин?

— Овва! А листівки хто друкуватиме? Не до сну тепер, хлопче. — Потер чоло, позіхнув. — Ой, як не хочеться петляти по місту!

— А ви тут заночуйте.

— Не можна. Ще одного хлопця побачити мушу. Тут поруч. У нього і пересплю. — Пригорнув до себе Петра, тричі поцілував. — Щасти тобі, хлопче!

Петрові одчинив літній чоловік з брезклими щоками. Дізнавшись, що відвідувача цікавить рояль, заметушився так, ніби справді збирався продати інструмент.

— Прошу пана, продаємо не “Беккер”, а “Шредер”. У дуже гарному стані, — сказав голосно. — Прошу оглянути…

Петро минув тісний передпокій, заставлений скриньками і валізами. Господар відчинив грубезні, різьблені двері. Велика кімната з великими стелажами, біля дверей канапка, застелена яскравим вовняним килимом, письмовий стіл, завалений паперами. Петро переступив поріг.

— До вас, Борисе Пилиповичу, — сказав хазяїн.

Кирилюк здивовано оглянув кімнату. До кого він звертається? Адже тут нікого нема.

— Спасибі, друже, — мовив хтось за його спиною. Петро озирнувся і побачив у кутку за стелажем невисокого худорлявого чоловіка. Той усміхнувся, виходячи зі схованки.

Петро був розчарований. Ще вчора, коли Заремба повідомив про зустріч з офіцером, який