Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

— Іншого виходу нема, — погодився Петро. — Ми чекатимемо тебе на другому кілометрі. Коли ж… — не договорив, побачивши Катрусині очі. Дівчина дивилась жалібно, на віях блищали сльозинки. Нараз губи затремтіли, вона схлипнула й припала обличчям до його плеча.

— Не треба… — обняв Кирилюк дівчину. — Все буде добре…

Галкін гмукнув і одвернувся.

— Не треба, — повторив Петро. — Ми чекатимемо на тебе.

Катруся підвела заплакане обличчя.

Петро нахилився і поцілував її в очі. Відчув на губах солоний присмак, це розчулило його, і він пригорнув дівчину.

Катруся затихла, боячись поворухнутись. Так і сиділи якусь мить мовчки — лише Галкін буркотів щось тихо і, здається, невдоволено.

Катруся зітхнула, відсунулась од Петра. Дістала дзеркало, швиденько запудрила сліди сліз на щоках. Заховала в сумочку касету з плівкою й вислизнула з машини.

— Щасти вам! — сказала суворо, та Кирилюк зрозумів — за удаваною різкістю ховалась тривога, біль і надія. Він стежив за дівчиною, поки тонка постать зникла за рогом…

Коли гауптман на контрольному пункті, перевіривши документи у Галкіна, зажадав паспорт у Кирилюка, той потягнувся до пістолета. Останньої миті опанував собою і подав офіцерові документ, невимушено усміхнувшись.

Гауптман козирнув, і вони рушили. На другому кілометрі з’їхали з дороги в кущі. Петро ліг у затінку під дикою грушею. Коли б знаття, що все так файно обійдеться, вони уже були б далеко від міста…

Галкін сидів, спершись на стовбур молодого дуба, насвистував лише йому знайому мелодію.

— Облиш, — кинув Кирилюк роздратовано.

— Чому? — не зрозумів Федько. — Нерви?..

Петро не відповів. Припав обличчям до землі, вдихаючи терпкий аромат.

А якщо Катрусю затримали? Ця думка підкинула його, він сів і тривожно огледівся навколо.

— Ще рано… — зрозумів його стан Федько. — Пішки сюди добиратиметься не менше години.

Кирилюк закурив, нервово покусуючи сигарету. Лежати більше не міг. Ходив поміж густих кущів, ламаючи гілки.

І все ж першим помітив дівчину Галкін. Катруся йшла стежкою по той бік шосе й інколи зривала квіти — в руках у неї був невеличкий букет.

Федько тихенько свиснув. Катруся перебігла шосе. Стояла біля машини, розчервоніла, схвильована, з букетом біло-жовтих ромашок — і, Петрові здалось, така красива, що вродливішої ніколи не було й не буде на світі.

Через годину з’їхали з шосе і кілька кілометрів петляли лісовою дорогою. На галявині підпалили машину, пішли навпростець через ліс по орієнтирах, відомих лише Галкіну. Ще завидна потрапили у район розташування загону.

Дорошенко обняв Петра.

— Ось ти який! — нарешті відпустив, та знову схопив у ведмежі обійми. — Знаємо, знаємо про твої подвиги!..

Петро трохи передихнув, але прибіг Богдан і обняв так, що хлопець мало не втратив свідомість. А за ним стояла Катруся. Вона сміялась — щиро й весело.

Галкін викликав центр, і через півгодини стало відомо: вночі на території загону приземлиться літак, який забере Петра й Катрусю.

Богдан засмутився.

— Не встиг ще наговоритися з сеструнцею, як… — махнув безнадійно рукою.

— Тепер уже скоро будемо разом, — заспокоїла його Катря. — Фронт близько, незчуєшся, як наші сюди прийдуть.

…Вони стояли біля командирської землянки під велетенською сосною, що стиха шуміла на вітрі. На вогнищі варилась каша. Пахло гіркуватим димом, розвареним пшоном і ще чимось знайомим, але Петро ніяк не міг здогадатись — чим. Притулився до сосни поруч з Катрусею, відчув тепло її плеча і раптом зрозумів, який запах тривожив його. Пахло конваліями — улюбленими квітами його Катрусі. Чи тому, що нарешті пізнав цей аромат, чи просто тому, що шумів ліс і в небі яскріли зірки, а поруч стояла кохана дівчина, Петрові стало так спокійно й тепло на душі, що захотілося співати. І музика вже заповнювала його, здавалося — співає весь ліс, дерева шумлять у такт сумній, зворушливій мелодії.

Вьется в тесной, печурке огонь,

На поленьях смола, как слеза…

Палає вогнище, тріщать сухі віти, і дим стелиться над землею. Лісове партизанське вогнище, а навколо хоробрі, надійні люди. Свої… Як добре, що навколо свої! Два роки він не був у своїх. Два роки минуло з того дня, коли вони з Богданом постукали у віконце до Катрусі.

До тебя далеко, далеко,

А до смерти четыре шага…

Налетів вітер, роздмухав вогонь і підняв угору сніпок блискучих іскор.

Пой, гармоника, вьюге на зло,

Заплутавшее счастье зови…

А це щастя — поруч. Воно пахне конваліями.

“Невже я щасливий? — запитав себе Петро. — Але ж я не знаю, що сталося з дорогою і рідною людиною — Євгеном Степановичем. Може, його катують зараз у гестапо, а може… Ні, — ледь не застогнав, — ні і ні!.. Зараз тисячі таких, як і я, десь там на сході сидять у окопах і не знають, хто з них завтра виживе. Бо точиться війна. Може, завтра не буде й мене…”

“І все ж я щасливий! — захотілось крикнути так, щоб полинули слова над лісом, далеко-далеко, аж до мерехтливих зірок. — І я житиму на зло усім ворогам!”

А з неба вже долинув гул літака, і на великій лісовій галявині запалали вогнища…

Київ — Львів

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ

1

Як ви гадаєте, мій юний друже?

2

У цьому ми мали нагоду переконатися під час перебування у таборі для військовополонених.