Читати книгу - "Книга кладовища"

все глибше в хащі плюща й дерев, які робили північно-західну частину кладовища небезпечною. Попереджувальні знаки застерігали відвідувачів оминати цю ділянку, але необхідності в цих пересторогах не було: за переплетінням плюща в кінці Єгипетської доріжки й чорними дверима псевдоєгипетської стіни, що вели до місць останнього спочинку, було непривітно і страшно. На північно-західну частину кладовища природа заявила свої права ще років зі сто тому, тож надгробки були похилені, могили забуті чи взагалі поховані під зеленню плюща і п'ятдесятирічним шаром опалого листя. Доріжки загубилися серед них і були непрохідними.

Ніх йшов обережно. Він добре знав цю ділянку, знав, якою небезпечною вона може бути. Коли дев'ятирічним хлопчик досліджував цю частину свого світу, земля під ним просіла, і він полетів у діру завглибшки майже сім метрів. Цю могилу викопали глибокою, щоб умістити багато домовин, але надгробка так і не поставили, а донизу спустили лише одну труну, де знайшовся дещо схвильований джентльмен-медик на прізвище Кастерз, котрого поява Овенса так втішила, що він наполіг на тому, щоб оглянути зап'ясток гостя (який Ніх вивихнув, коли падав і схопився за корінь), перш ніж дозволити переконати себе вирушити по допомогу.

Ніх пробирався крізь північно-західну частину кладовища, слизьке опале листя, заплутане плетиво плюща, де влаштували собі домівки лиси і вдивлялися в нікуди сліпі янголи, бо йому треба було поговорити з Поетом.

Поет звався Німія Трот, і на вкритому зеленню надгробку було написано:

Тут покоїться смертне тіло Німії Трота

Поета

1741-1774

Лебеді співають перед смертю

Ніх покликав:

— Пане Трот? Чи можу я попросити у вас поради?

Очі Німії Трота спалахнули:

— Авжеж, відважний хлопчику. Порада поета — щедрість короля! Як я можу пролити єлей, ні, не єлей, бальзам на твої рани?

— Та то взагалі не рани. Я просто… Ну, з'явилася давня моя знайома, і я не знаю, чи шукати її і поговорити з нею, чи просто забути.

Німія Трот виструнчився на повний зріст (і все одно був нижчий за Овенса), схвильовано приклав обидві руки до грудей і сказав:

— О, ти мусиш піти до неї і благати, називати своєю Терпсихорою, своєю Ехо, своєю Клітемнестрою. Ти мусиш присвячувати їй вірші, величні оди — я допоможу тобі — і в такий, лише в такий спосіб завоювати серце своєї коханої.

— Але мені не треба завойовувати її серце. Вона не моя кохана, — відповів Ніх. — Просто людина, з якою мені приємно спілкуватися.

— З усіх органів, — заявив Німія Трот, — язик найбільш видатний. Завдяки йому ми відчуваємо і солодкість вина, і гіркоту отрути, тому вимовляємо слова і солодкі, і бридкі одним язиком. Йди до неї! Говори до неї!

— Не варто.

— Варто! Ти мусиш! Я напишу про це, коли битву буде програно й виграно.

— Але якщо я проявлюся для однієї людини, решта теж зможе бачити мене краще.

— О, послухай мене, юний лідере, юний герою, юний Александре. Якщо ти нічого не робитимеш, то, коли день добіжить кінця, не матимеш нічого.

— І то правда.

Ніх був задоволений собою і радий, що спитав поради у Поета. Справді, як не поет порадить щось слушне, то хто ж тоді? Що і нагадало йому…

— Пане Трот, — сказав Ніх, — розкажіть мені про помсту.

— Страва, що найкраще смакує холодною, — відказав Німія. — Не вдавайся до помсти у запалу мить. Натомість, зачекай підходящого часу. Був такий собі писака, що звався О’Лірі, ірландець, який мав нахабність, нечема розтакий, написати про мою першу тоненьку збірочку поезій — «Бутоньєрка краси, складена для справжніх джентльменів» — що вона є нікчемними і нічого не вартими віршами, і папір, на якому їх надруковано, значно більше згодився б…

Але ні, я не можу цього повторити. Скажімо просто, що це була надзвичайно вульгарна пропозиція.

— Але ж ви йому помстилися? — спитав зацікавлений Ніх.

— І йому, і всім таким же шкідникам! О так, я помстився, Овенсе, і помста моя була страшна. Я написав і опублікував листа, який причепив до дверей усіх лондонських домів, де збиралися всі ці низькопробні писаки. У цьому листі я пояснив, що, враховуючи ніжну натуру поетичного генія, я більш не писатиму для них, лише для себе і для нащадків, і поки я живий, не надрукую їм жодного вірша! Тому я лишив вказівку, що як помру, мої вірші має бути поховано неопублікованими разом зі мною, і лише коли нащадки усвідомлять мою геніальність, зрозуміють, що сотні моїх віршів було втрачено — втрачено! — лише тоді мою могилу можна буде розкопати, лише тоді мої вірші можна буде витягти з моїх холодних мертвих рук, щоб врешті-решт опублікувати на хвалу й радість усім. Це жахливо — випередити свій час.

— То після вашої смерті їх викопали і опублікували?

— Ні, ще ні. Але часу ще доста. Нащадків багато.

— То… Це й була ваша помста?

— Авжеж. І яка безжальна, яка підступна!

— Т-так… — не надто переконано протягнув Ніх.

— Найкраще. Смакує. Холодною, — погордливо закінчив Німія Трот.

Ніх полишив північно-західну частину кладовища, повернувшись через Єгипетську доріжку до більш упорядкованих і незаплутаних путівців, і, поки зсутеніло, дістався до старої каплиці, не тому, що Сайлас повернувся з подорожей, а тому, що все своє життя з настанням сутінків Овенс туди приходив, і це було добре — мати щось постійне у житті. Крім того, він зголоднів.

Ніх прослизнув крізь двері й пішов углиб склепу. Відсунув коробку з покрученими й вологими парафіяльними переписами, дістав пачку апельсинового соку, яблуко, хлібні палички, головку сиру і повечеряв, роздумуючи, як і де шукати Скарлет, може, сноходою, адже вона навідала його саме в такий спосіб…

Він вийшов назовні і, коли підходив до сірої дерев'яної лавки, побачив когось і завагався. На лавці вже хтось сидів. Вона читала журнал.

Ніх зник ще більше, перетворився на частину кладовища, не помітнішу за тінь чи гілочку.

Але вона підвела очі, подивилася просто на нього і спитала:

— Ніх, це ти?

Він промовчав, а потім відповів:

— Чому ти мене бачиш?

— Я майже не бачу. Спочатку я взагалі подумала, що це тінь якась, а не ти. Але ти виглядаєш так само, як у моєму сні, і якось почіткішав.

Хлопець підійшов до лавки й мовив:

— Ти справді читаєш? Тобі не темно?

Скарлет згорнула журнал.

— Взагалі дивно. Наче ж і темно, але я читаю без проблем.

— А ти… — і замовк, не впевнений, що саме хотів спитати. — Ти тут сама?

Вона кивнула.

— Я допомагаю пану Фросту перебивати написи з нагробків. Сказала йому, що хочу тут трошки посидіти