Читати книгу - "Книга кладовища"

На мить Скарлет здалося, що мама зараз ударить пана Фроста, який лише здавався стурбованим. Але пані Перкінс похитала головою і мовила:

— Вибачте, просто в нас був не надто приємний випадок. Ви тут ні при чому, — і, наче бажаючи виправитися, жартівливо додала: — А знаєте, Скарлет малою бавилася на тому кладовищі. Це було років десять тому. У неї ще уявний друг був. Маленький хлопчик на ім'я Ніхто.

Кутики вуст пана Фроста смикнулися, наче в усмішці:

— Маленький привид?

— Ні, навряд. Він просто жив там. Хоча, вона навіть показувала, у якій могилі він мешкав. То мав би бути привид. Доню, пам'ятаєш?

Скарлет похитала головою:

— Я, мабуть, була дивною дитиною.

— Я впевнений, що дивною ти не була, — перебив пан Фрост. — У вас росте чудова дівчинка, Нуно. Чай був пречудовий. Завжди радісно знаходити нових друзів. Я вже піду. Маю приготувати собі пізню вечерю, а потім подамся на зустріч до місцевого історичного товариства.

— Ви самі готуєте? — здивувалася пані Перкінс.

— Ну, готую. Насправді розморожую. А ще я спец у стравах з пакетів, приготованих в окропі. Страв для одинаків. Я — старий заіржавілий холостяк. У газетах про таких завше пишуть — гей, правда ж? Не гей, просто так за життя і не зустрів тої самої жінки, — і на цих словах він видався якимсь сумним.

Пані Перкінс, яка терпіти не могла куховарити, заявила, що у вихідні забагато готує, і коли мати проводжала пана Фроста в коридор, Скарлет почула, як він погодився заскочити до них на вечерю цієї суботи.

Після повернення з коридору пані Перкінс сказала доньці лише:

— Сподіваюся, домашні завдання ти поробила.

Того вечора Скарлет лежала в ліжку, слухала гул машин, що протирали кілометри магістралі, і думала про події дня. Вона малою бувала там, на тому кладовищі. Ось чому все видавалося таким знайомим.

Десь поміж цих думок, спогадів і фантазій вона заснула й уві сні гуляла доріжками кладовища. Була ніч, але на тому кладовищі все було видно, як удень. Вона дісталася схилу пагорба, де стояв хлопчик приблизно одного віку з нею і дивився на вогні міста. Скарлет промовила:

— Хлопчику, що ти робиш?

Він обернувся і, схоже, не одразу її побачив.

— Хто тут? — а потім додав: — А, тепер наче бачу. Ти сноходиш?

— Мабуть, я ходжу уві сні, — погодилася вона.

— Я не зовсім це мав на увазі. Привіт, я — Ніх.

— А я — Скарлет.

Він придивився до неї знов, наче щойно побачив.

— Ну звісно, це ти! А я думаю, чого ти видаєшся мені такою знайомою. Ти сьогодні була на кладовищі разом із чоловіком, тим, що з папером.

— Паном Фростом, — підтвердила Скарлет. — Він хороший, підвіз мене додому. А ти нас бачив?

— Так, я знаю майже про все, що відбувається на кладовищі.

— А що це за ім'я таке — Ніх?

— Скорочено від Ніхто.

— Точно! — вигукнула Скарлет. — Ось про що цей сон. Ти — мій уявний друг з дитинства, і ти теж виріс.

Хлопчик кивнув.

Він був вищий за неї, одягнений в усе сіре, але Скарлет навряд чи змогла б описати його одяг. Волосся мав довге, і дівчинка подумала, що перукаря він уже давно не навідував. Він сказав:

— Ти була дуже хороброю, коли ми спустилися вглиб пагорба, побачили чоловіка кольору індиго і зустріли Винищувача.

І тоді щось сталося. У спогади Скарлет нестримно увірвався коловорот пітьми й уламки образів…

— Я пам'ятаю, — сказала дівчинка.

Але промовила вона це в порожню темряву своєї спальні й у відповідь не почула нічого, крім гуркоту далекої вантажівки, яка мчала крізь ніч.

* * *

Ніх мав запаси харчів тривалого зберігання, поскладані у склепі, і більші сховки у кількох прохолодніших могилах, льохах і мавзолеях — про це потурбувався Сайлас. Запасів вистачило б на кілька місяців. Поки не повернулися Сайлас чи панна Лупеску, Ніх не виходив за межі кладовища.

Він сумував за зовнішнім світом, але знав, що там небезпечно. Поки що небезпечно. А кладовище було його світом і володіннями, він пишався ним і любив, як тільки чотирнадцятирічний хлопчина може щось любити.

Але…

На кладовищі ніхто ніколи не змінювався. Маленькі діти, з якими змалку грався Ніх, так і лишалися дітлахами. Фортінбрас Бартлбі, колись його найліпший друзяка, тепер був на чотири-п’ять років молодшим за Овенса, і з кожною зустріччю у них лишалося все менше спільних тем для розмов. Текерей Поррінджер був однакового з Овенсом зросту й віку та, схоже, значно краще сходився з ним, гуляв вечорами, розповідав історії про нещастя, які сталися з його друзями. Зазвичай ці історії закінчувалися повішенням цих друзів помилково чи за провини, яких вони не вчиняли, хоча деколи їх просто висилали до американських колоній і їх не вішали, хіба що ті ризикували повернутися.

З Лізою Гемпсток, Овенсовою подругою останніх шести років, усе було інакше: Ніх практично ніколи не знаходив її в заростях кропиви, коли навідувався до неї, а в ті нечасті дні, коли вона таки була там, дівчина перебувала в поганому гуморі, постійно сперечалася, а інколи й взагалі відверто грубіянила.

Ніх поговорив на цю тему з паном Овенсом, і після кількахвилинних роздумів батько відповів:

— Гадаю, це все жіночі витребеньки. Ти подобався їй хлопчаком, але тепер, коли ти вже юнак, вона не знає, як до тебе ставитися. Я теж колись щодня грався з однією дівчинкою біля озерця з качечками, аж поки вона досягла твого теперішнього віку і одного дня поцілила яблуком мені в голову. Після того вона не розмовляла зі мною, доки мені не виповнилося сімнадцять.

Пані Овенс хмикнула й уїдливо повідомила:

— То була груша, а не яблуко. І розмовляти з тобою я почала досить скоро, бо ми ще танцювали на весіллі твого кузена Неда, а було це через два дні після твого шістнадцятого дня народження.

— Ну звісно, твоя правда, дорогесенька, — відповів пан Овенс.

Він підморгнув сину: мовляв, не сприймай моїх слів серйозно. А потім самими губами проказав «Сімнадцять», щоб дати знати, коли насправді це було.

Ніх уже не дозволяв собі заводити друзів серед живих. Від них, як він встиг переконатися за свої нетривалі шкільні дні, був самий клопіт. Але він пам'ятав Скарлет, сумував за нею всі ці роки, відколи її забрали, хоча й змирився з тим, що вже ніколи її не побачить. І ось вона знову прийшла на кладовище, а він її не впізнав…

Ніх забрідав