Читати книгу - "Темні таємниці"

Пора.

Він одягнув куртку, застебнув на всі ґудзики. Спираючись на ковіньку, прокульгав до бару, де вже зібралося більше народу. Відразу посунув до стійки, сперся грудьми на край. Зустрів здивований та водночас збентежений погляд бармена.

– Вибачаюсь, але вам хіба не сказали? – неголосно мовив той, протираючи високий пивний кухоль. – Старша людина, сива, а жити набридло.

– Здається, синку, ти хамиш клієнту. Давай книгу скарг. – Поверніться в номер. По-хорошому нагадую.

– А який поганий варіант?

– Краще вам не дражнитися.

– Зважай на мою сивину. Як доживеш до своєї, побачиш – то ознака досвіду.

– Вам поговорити нема з ким? Чи сподобалося за рахунок закладу? Можу повторити.

– Ні, краще поговорю. Але не з тобою. Гукни сюди тих, хто тебе так налякав.

– Тобто?

– Ти вже кілька разів повторюєш, наче папуга, чиїсь слова. Не ти придумав, що мені не можна виходити з номера, правда? Ну, ось. Ти ж усе розумієш, усіх знаєш. Дзвони, кому треба. Хай сюди їдуть, раз уже мені на вулицю зась.

Бармен крутив у руці до блиску витертий кухоль.

– Не розумію.

– Пана Ярмолюка мені треба, так ясніше? – Чотар почав дратуватися. – Може, ти не знаєш прізвища начальника вашої поліції?

– Знаю.

– Коли так, чекатиму он там, – Вадим показав ковінькою на вільний столик недалеко від входу. – І пригощай за рахунок закладу. Мені сподобалось, а ти сам щойно запропонував. Я тебе за язика не тягнув.

Не чекаючи відповіді, Чотар закульгав на вибране місце. Бармен поставив келих на місце, узяв телефон, повернувся спиною. Щойно притулив слухавку до вуха, озирнувся й вийшов з-за шинквасу, зникнувши в задніх дверях. Повернувся хвилин за п’ять, зиркнув на Вадима, поклав телефон під стійку. Ще за десять хвилин підійшов, поставив перед Чотарем чарку, по вінця наповнену коньяком. Не зронив і пари з вуст, залишив прикрого клієнта з напоєм сам на сам.

Чотар смакував коньяк, поглядаючи на годинник.

По нього прийшли за десять десята.

– Смачного, – побажав худий кирпатий Жора, умощуючись навпроти. – Хулі буянимо, командире?

– Я сиджу тихо й спокійно, – Вадим пригубив коньяк.

– Ага. Людей тут залякав.

– Його? – Чотар кивнув через плече в бік бару. – Цей сам кого хоч налякає. Він один такий нахабний, чи в Шацьку кожен, хто наливає людям алкоголь, працює на поліцію?

– Ти чогось хотів. Кажи – або я поїхав.

– Отже, потривожив.

– Слухай, ти, – Жора нахилився через стіл. – Тобі вже показали сьогодні твоє місце. Вимкни героя, тобі його вже зарахували. Визнай поразку, роби, як сказали, завтра спокійно їдь додому. Ми навіть проведемо, аби дорогою з вами обома нічого не сталося.

– Тепер ти мене слухай, – Чотар допив, так само подався вперед. – Або хай твій шеф піднімає сраку і їде сюди, до мене на розмову, або вези мене до нього.

– Забагато береш на себе, не здається?

– Ні. Маю до пана Ярмолюка пропозицію, від якої він не відмовиться.

– Просто як у кіно говориш.

– Ага. Тільки у нас тут не кіно. Не влаштуєш зустріч просто зараз – пошкодуєш. Бо Ярмолюк дізнається, що це саме ти всіх підвів. Рахунок виставить. Тобі воно треба?

Чоловіки їли один одного поглядами.

– Поясни, – вичавив нарешті Жора. – Інакше нічого не буде. Сава зараз дуже зайнятий.

– Навіть знаю чим. Хоче врятувати свою оборудку – хай зустрічається зі мною. Так і перекажи.

Кирпатий відкинувся на спинку стільця, показав на порожню чарку.

– Ти не напився часом?

– Гляди, аби ви всі нині з горя напилися. Годинник не цокає, Жоро.

Той неквапом підвівся. Для чогось обмацав поглядом присутніх, котрі не звертали на нього жодної уваги. Затримався на бармені. Той втягнув голову в плечі.

– Сиди тут, – кинув Вадимові.

– Куди ж мені звідси подітися, – театрально зітхнув Чотар. Кирпатий вийшов у сутінки, котрі вже встигли загуснути до справжньої ночі. Коньяк подіяв, посиливши кураж. Вадим дотепер припустити не міг, що знову доведеться згадати колишню службу, від якої тривалий час намагався відхреститися. Забути не вийде, але повертатися до старого не збирався.

І Ольга зі своєю зниклою донькою тут ні до чого.

Жора повернувся, став у дверях, підкликав жестом. За інших обставин Чотар сприйняв би це за знущання, вияв неповаги чи нахабство і реагував би відповідно. Натомість дозволив собі стриматися, підкоритися й виконати наказ, вийшовши на вулицю. Так само мовчки кирпатий вказав на знайомий седан, припаркований у дворі. За кермом сидів один із бійців, котрі блокували їх удень. Вадим хотів сісти назад, та Жора прочинив передні дверцята, буркнувши:

– За спину тебе не пущу.

– Правильно робиш, – реготнув Чотар. – Ти мене взагалі стережися. Служив в армії?

– До чого тут…

– До всього. Примовка в прапорщиків є: я коли нормальний, а коли без жалю. Чув?

– Сиди мовчки. Розійшовся.

6

Їхали недовго.

Чотар припустив – завезуть у міську поліцейську управу. Навіть побачив будівлю, коли завернули на якусь вулицю. Та седан проїхав повз, покружляв ще трохи, і вони опинилися на околиці. У темряві попереду білів пікап. Вадим вибрався назовні, не чекаючи наказу, міцніше сперся на ковіньку.

– Телефон, – Жора простягнув правицю долонею догори. – Ще чого. – Треба буде – ще щось даси. Поки – телефон, порядок такий.

Чотар віддав мобільник.

Сава Ярмолюк уже вигулькнув із ночі, крокував назустріч. Пружна хода хижака, господаря лісу. Так і не перевдягнувся відтоді, як вони познайомилися сьогодні вдень.

– Привіз, – бовкнув Жора.

– Заткайся, погуляй, – кинув підполковник, цикнув зубом, сплюнув набік, дочекався, поки кирпатий послухається, запитав руба: – Чого тебе судомить, Чотарю? Я тобі не все сказав, чи ти не все почув?

– Саме тому я тут, – Вадим говорив рівно, спокійно, зважено. – Ти мене розшифрував, Саво.

– Взагалі-то так мене називають… А, нехай! – відмахнувся, мов від комара. – До тебе аж тепер дійшло? Радий.

– Маю свій інтерес.

– Який?

– Казав уже. Дівчина. Яна Барва.

– Знов за рибу гроші.

– Ти тримаєш її, я знаю. Давай торгуватися.

– Тобто?

– Дівчина в обмін на інформацію, яка тебе врятує.

– Мене? – підполковник вишкірився. – Тут рятують від мене, Чотарю.

– Послухай мене рівно одну хвилину. Усе зрозумієш.

– Я вже гаю на тебе час.

– Справді маю завдання накрити трафік контрабасу в цих краях. На це працює ціла група, розроблена операція.

– Здогадуюсь. Нічого нового поки не сказав. Але хоч зізнався.

– Ви ж не чекали нікого в Піщаному