Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

перед УПА. Панувала певність, що згода на ведення необмеженої війни проти українців послабить польські шанси залишити Креси у складі Польщі. Істотні аргументи на користь такого рішення представив полковник Ян Жепецький. Під час однієї з дискусій він заявив, що «надання потрібної Кресам зброї, якої бракує навіть у центрі, розбурхало би вогонь боротьби до неймовірних розмірів, а світова громадська думка отримали би аргумент, що боротьба за кордони вересня 1939 року була політичною помилкою»[181]. З цієї причини було вирішено, що окрім обмежених операцій самооборони, не слід вести занадто інтенсивних дій проти УПА, позаяк СРСР може скористатися цим із політичною метою, звинувачуючи поляків, що ті уникали боротьби проти німців.

Тому більшість сил Львівської АК поляки намагалися зберегти для боротьби проти Гітлера, що мала розпочатися в момент наближення Червоної Армії. Для підтримки баз самооборони, наприклад, у Ганачеві, в терен посилали тільки окремі оперативні групи. Керівництво ризикувало життям поляків, вважаючи, що з точки зору інтересів Польської держави це може бути корисним. При цьому, воно усвідомлювало, що втілення операції «Буря» посилить німецькі репресії. Адже німці одразу після створення 27 Волинської дивізії АК взялися за роззброєння польських баз самооборони в Галичині, вбачаючи в них потенційну загрозу. Ймовірно, саме цим можна пояснити пацифікацію згаданого Ганачева або «полишення» УПА поляків, які сховалися в монастирі в Підкамені. Певною втіхою для польського командування в цій ситуації могло стати хіба усвідомлення того, що відправка в терен львівських підрозділів АК поставила би під загрозу життя самих львів’ян. Однак, не можна було виключати спроб захоплення міста українцями, особливо, якби УПА здобула підтримку дивізії СС «Галичина».

Дії АК дуже критично оцінювали польські націоналісти. В одному з їхніх документів читаємо:

АК не виконала покладених на неї сподівань. Вона не охопила польську людність рамками більш ефективної самооборони. Не дозволяла в початковій фазі вдаватися до помсти [...], не чинила істотного доозброєння польського населення, внаслідок чого в багатьох випадках банди УПА [...] не зустріли жодного опору з боку атакованих поляків. [...] Військова непідготовленість терену призвела до того, що накази залишатися на місці стали нереальними[182].

Натомість у іншому документі написано:

В Східній Малопольщі ми маємо війну. Війну безжалісну, жорстоку та неминучу для нас. Ми маємо її незалежно від того, чи хоче її політична Варшава, яка плекала українську ідеологію Волині [...]. Сьогодні нещодавні її улюбленці йдуть на нас із ножами в зубах, і кинуться, не церемонячись, на своїх покровителів і захисників [...]. Бо війну цю ми маємо незалежно від того, чи ми взагалі хочемо битися, чи до цієї війни готові, незалежно від того, чи ми взагалі здатні боронитися, а чи на нас чекають якісь нові Жовті Води. [...] Саме час твердо назавше затямити, що [...] НІЧОГО не вплине вже на зміну настроїв у українському суспільстві стосовно нас і Польщі. Вони хочуть нас холоднокровно вирізати! Це мусить стати наріжним каменем нашого погляду на дійсність і підставою кожної нашої дії, як політичної, так і військової, в майбутньому[183].

Ендеки були переконані, що належить зосередитися на боротьбі з українцями тут і тепер. На їхню думку, слід було відмовитися від операції «Буря» та кинути всі можливі сили на захист поляків, не відмовляючись також і від допомоги німців. В умовах страхітливих злочинів, чинених українськими націоналістами, в польському суспільстві дедалі меншала підтримка концепцій, які намагалися випрацювати бодай якусь модель співіснування з українцями в майбутній державі. У статті Волинь нас об’єднала, опублікованій наприкінці 1943 року, читаємо:

Волинь зробила більше, ніж ціла бібліотека праць на польсько-українську тематику [...]. Українці не можуть мати в Польщі жодних політичних прав. Належні умови для економічного та культурного розвитку, але жодної участі в управлінні державою. [...] Навіть українська інтелігенція та священики не мають нічого спільного з цивілізованістю, а загал опанований найбільш неконтрольованими та дикими інстинктами, які пом’якшають хіба допіру після багатьох століть виховання у відповідній культурній атмосфері[184].

Висловлюючись за помсту українській спільноті, її обґрунтовували просто: «Бо психіка укр[аїнців] є психікою людей мерзенних, підступних і боягузливих. Цим пояснюються їхні вичини проти беззахисних і слабших людей»[185]. В іншому дослідженні невідомий автор після опису різних злочинів українських націоналістів закінчив свій текст висновком: «“Поштивий народець руський” гідний, щоб поставитися до нього так, як англійці поставилися в себе до... вовків»[186].

Тим часом Львівське Представництво Уряду оцінювало:

Наша східна політика має вибір: або відмовитися від земель східного прикордоння [...], або визнати їх [...] невід’ємною частиною Польської держави. Про перший варіант взагалі не може бути й мови, а декого з його прихильників вважають особами несповна розуму або зрадниками. Другий варіант є символом віри загалу польського суспільства та Уряду, який його представляє. Існує певна невизначеність у питанні, що в такому разі зробити з укр[аїнським] елементом, існування якого є фактом. Тут[ешнє] суспільство сповідує нещадно й одностайно простий принцип: усунути укр[аїнську] проблему таким чином, як українці хочуть на свою користь усунути польську проблему, але без уживання укр[аїнських] методів. Є, однак, певна частина польського суспільства, яка сповідує принцип співіснування з українцями та визнання їх співгосподарями цих земель. То всі ті, хто з укр[аїнською] проблемою взагалі не мали справи [...]. Найкращим [...] курортом для них було би приїхати сюди, тут тривати й терпіти[187].

Винятково радикальний характер мали Програмні тези в русько-українській справі, підготовані Юзефом Зелінським або Станіславом Новотинським. У них констатовано, що після війни слід прагнути до «виселення [...] тих усіх українців, які прямо або опосередковано скоїли злочин державної зради під час нинішньої війни. При цьому неминуче доведеться ужити принципу колективної відповідальності рівно ж і щодо тих частин українського суспільства, особливо активно ангажованих у антипольську акцію (наприклад, духовенства), молоді та цілих одиниць (сіл), які брали чинну участь в різанині польського населення. В рамках цієї акції слід було б передбачити цілковите виселення українського населення зі Львова та навколишньої території в радіусі не менше 30 км від міста»[188]. Також постулювалася примусова депортація частини українців до СРСР, а решти — до Центральної Польщі, де їх намірялися розселити в розсіянні. Крім того, пропонувалася поглиблена реформа уніатської Церкви таким чином, щоб вона втратила український характер (для цього, зокрема, слід було повторно укласти конкордат із Ватиканом, провести латинізацію ритуалів, запровадити целібат для греко-католицьких священиків).

Інша ідея полягала в законодавчій забороні державного субсидування будь-якої української діяльності.

Всі