Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

підрозділ АК, який прибув із Варшави, застрелив — либонь, помилково — українського професора Андрія Ластовецького. Його смерть викликала величезний резонанс у всьому місті. Незабаром ОУН помстилася, вбивши польського професора Болеслава Ялового. З’явилася реальна небезпека, що почнеться взаємна бійня. Це спонукало польське підпілля запропонувати ОУН-Б укласти неформальну угоду, щоб спіраль терору не зачіпала людей із львівського культурного та наукового середовища. Обидві сторони погодилися на це.

У той час тривали не лише ці польсько-українські переговори. Перші контакти між ОУН-Б і представниками польського підпілля відбулися вже в 1941–1942 роках. Проте вони закінчилися тим, що німці заарештували польських делегатів (можливо, внаслідок доносу конкуруючої з бандерівцями фракції ОУН-М). У 1943 році знову почалися переговори між представниками польського та українського підпілля. З польського боку їх вели представники II відділу Штабу Округи (розвідка) та Представництва Уряду, в тому числі Генрик Погоський «Валерій» та Збіґнєв Заленський «Ян Ґнатовський». З українського боку виступали представники реферату закордонних справ ЦП ОУН, означеного криптонімом «Р-33», у тому числі Михайло Степаняк і Євген Врецьона. Починаючи переговори, поляки усвідомлювали двозначність власної ситуації. Адже, з одного боку, вони мусили вести переговори тільки з українцями, лояльними до Польської держави, але з іншого — власне ОУН втішалася підтримкою значної частини українського суспільства.

Від самого початку обидві сторони зіткнулися з практично нерозв’язною проблемою кордонів. Польське підпілля наполягало на непорушності східних кордонів Польщі, натомість українське прагнуло незалежної України, до складу якої увійшли би Волинь і Східна Галичина. Обидві сторони запевняли одна одну, що в разі підтримки своїх претензій на спірні землі забезпечать цілковиту повагу до громадянських прав меншин, які там живуть. Поляки у представлених ними пропозиціях намагатися добитися оголошення публічної заяви про те, що українці, які мешкали в II Польській Республіці, хочуть залишитися польськими громадянами. Передбачалося, що українська сторона, якщо створення незалежної держави виявиться неможливим, оприлюднить таку відозву, побоюючись приєднання до СРСР. Згідно з планом-мінімум, поляки сподівалися на затримку вибуху «українського бунту» в Східній Галичині. Тому під час переговорів пропонувалося, що якби з’явилася можливість для створення української держави, кордони між нею та Польщею мирним шляхом узгодили би уряди обох майбутніх держав.

У свою чергу, українська делегація хотіла передусім увійти в контакт спершу з польським еміграційним урядом, а відтак, за його посередництвом, із західними союзниками. Пізніше на допиті в НКВС представник Центрального Проводу ОУН Олександр Луцький свідчив: «Це була головна мета переговорів з поляками, ретельно від них маскована»[174]. Крім того, члени ОУН хотіли добитися офіційної відмови польського уряду від спірних земель, визнання ОУН «єдиним законним представником на її [Самостійної України. — Ґ. М.] управління», а також початку широкомасштабної військової співпраці, скерованої проти радянських військ. Слід припускати, що реально досяжним вони вважали тільки налагодження контактів із союзниками.

Переговори (загалом відбулося кільканадцять зустрічей) між польським і українським підпіллям не дали — бо й не могли дати — жодних результатів. Як влучно зазначив Ришард Тожецький: «Сторони не могли запропонувати одна одній нічого, на що можна було би пристати, і що могло би істотно змінити тогочасну або майбутню ситуацію»[175]. Ані поляки, ані українці не були тоді готові до будь-яких територіальних поступок. Окрім того, не без підстав, адже вони підозрювали одні одних у подвійній грі. Мабуть, єдиним відчутним результатом цих контактів стало обмеження негативних наслідків убивства Кедивом (диверсійним підрозділом АК) у Львові професора Ластовецького.

Переговори жодним чином не вплинули на реалізацію бандерівських планів. Масова антипольська акція УПА у Східній Галичині почалася напровесні 1944 року, хутко охоплюючи всі повіти регіону. Командування АК інформувало, що внаслідок українських атак гине уся людність. Воно також без ілюзій оцінювало, що підрозділи УПА «прагнуть таким чином до винищення польського елементу з цих теренів»[176].

Як повідомляв командувач АК генерал Коморовський «Бір»:

Щоб протистояти нищівній українській акції, командування Округу наказало негайно створити на усьому терені самооборони та пацифікувати у відповідь. [...] Польську людність із невеликих населених пунктів слід згрупувати в більших скупченнях, які становитимуть бази оборони. У разі посилення убивств наказано вдатися до помсти в рамках акції пацифікації українських поселень[177].

Організовані акції помсти часто поціляли в людей, непричетних до нападів. Наприклад, 8 березня 1944 року після нападу на село Блищиводи були застрелені кільканадцять українців, які поверталися з базару в Жовкві. Того ж місяця вояки львівського Кедиву застрелили в Сороках поблизу Старого Села сімнадцять осіб і місцевого греко-католицького священика разом із його сім’єю, в розташованій неподалік лісничівці убили шість осіб, а в Гнилій — дев’ять. Згодом у Лопушній були замордовані сорок вісім українських фірманів із Поршної та Підтемного, котрі їхали за деревиною. Українцям неодноразово підкидали листівки з вимогою виїзду, зразком для яких служили поширювані відозви УПА. В одній з польських листівок читаємо:

Українці! Вбивства і напади Ваших банд [...] чинять неможливим наше співжиття [...]. Наказую, отож, українському населенню упродовж 48 годин покинути поселення, де мешкають поляки. Недотримання наказу каратиметься смертю[178].

І ще одна цитата, яка добре, гадаю, показує тогочасну трагічну дійсність: «13.VI в Антонівці був застрелений поляк. Полякам вдалося спіймати одного українця, котрого зарубали»[179].

В самому Львові у відповідь на вбивства молодих поляків, які чинила українська поліція, була розпочата операція «Вечірня» («Nieszpory»). 9 та 12 березня 1944 року патрулі АК вийшли на вулиці міста, маючи завдання убити кожного зустрічного поліцейського. В результаті вдалої операції були застрелені одинадцять поліцаїв, ще двоє були поранені. Поляки втратили двох чоловік, але досягли мети — вбивства у Львові припинилися.

Проте дії польського підпілля були нездатні забезпечити безпеку польського населення. Українські акції так само, як на Волині, призвели до хвилі втеч у міста, й далі, на Захід. Евакуацію організували німці за підтримки Головної Опікунської Ради, яка надавала допомогу біженцям. Польське підпілля з неабияким занепокоєнням спостерігало за втечею земляків, вбачаючи в ній передусім загрозу для утримання цих територій у складі Польщі. «Повіти, — читаємо в Звіті зі східних земель, — які найбільше постраждали від української різанини, вже або остаточно спорожніли від польського населення, або рештки тих, хто залишилися, думають про якнайшвидший від’їзд»[180]. Креси тоді покинули, мабуть, близько трьохсот тисяч осіб.

Перед польським підпіллям у Галичині постала величезна дилема: з ким боротися — з німцями, чи з українцями? Готуватися до збройного повстання, чи організовувати самооборону? Командування АК було сповнене рішучості здійснити операцію «Буря», навіть якщо це фактично послабить можливості самооборони польських сіл