Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Хіба це має значення?

— Не знаю. Я не знаю, що він робить. Але все ж підіть на набережну Мітхо і поговоріть з моїм другом.

Я зайшов додому, на вулицю Катіна, щоб залишити Фуонг записку, а коли сонце сіло, поїхав у район порту. На набережній, напроти пароплавів і сірих військових катерів, стояли столики і стільці; на маленьких жаровнях щось кипіло і булькало. На бульварі де ла Сомм під деревами працювали перукарі, а попід стінами сиділи навпочіпки ворожки з колодами засмальцьованих карт. У Шоломі почуваєш себе так, наче ти потрапив в інше місто, де в кінці дня життя, здається, не завмирає, а тільки починається. Тут ти наче в’їжджаєш в якусь пантоміму: минаєш довгі вертикальні китайські вивіски, яскраві вогні, натовп фігурантів і опиняєшся за кулісами, де все раптом стає темнішим і спокійнішим. Одна така бокова куліса вивела мене знову на набережну, де в темряві зяяли відчинені двері складів, а навколо не було ні душі.

Я ледве знайшов потрібну адресу, і то майже випадково; ворота складу були відчинені, і я при світлі старого ліхтаря розглядів дивовижні, як на картинах Пікассо, купи брухту: ліжка, ванни, смітниці, капоти автомобілів. Там, куди падала смуга світла, видніли тьмяні плями фарби. Я пройшов вузьким проходом, немов прорізаним у цій купі старого заліза, і покликав мосьє Чжоу, але ніхто не відгукнувся. В кінці складу я побачив сходи, які, очевидно, вели в житло мосьє Чжоу. Мені, безсумнівно, було вказано чорний хід, — Домінгес, певне, мав на те свої міркування. Навіть сходи були з обох боків завалені брухтом, шматками заліза, що, може, колись згодяться в цьому воронячому гнізді. На площадку виходила одна велика кімната, і в ній розмістилася ціла сім’я; хто сидів, а хто лежав, — неначе в таборі, ладному щохвилини знятися з місця. Скрізь стояли маленькі чайні чашечки, безліч картонних коробок, наповнених хтозна-чим, і фіброві валізи, перетягнуті ременями. На широкому ліжку сиділа стара жінка, на підлозі повзала мала дитина, тут же були два хлопчики, дві дівчинки і три літні жінки в кофтах і старих коричневих селянських штанях, а в кутку грали в маджонг[55] двоє старих чоловіків у синіх атласних халатах мандаринів. Не звертаючи ніякої уваги на мій прихід, вони грали швидко, розрізняючи кості на дотик, і дрібний стукіт костей нагадував шурхіт ріні на березі моря, коли відкочується хвиля. Інші теж не зважали на мене, тільки кішка вискочила на картонний ящик, а худий собака обнюхав мене і відійшов.

— Мосьє Чжоу? — спитав я.

Дві жінки заперечливо похитали головами, але, як і перше, ніхто навіть не глянув на мене, тільки одна з жінок сполоснула чашку і налила чаю з чайника, який для збереження тепла стояв в оббитому шовком ящику. Я сів на край ліжка поруч із старою жінкою, і дівчинка подала мені чашку; мене наче прийняли в цю сім’ю разом з кішкою і собакою,— може, вони теж потрапили сюди вперше так само несподівано, як і я. Дитина підповзла до мене і почала тягти за шнурки черевиків, але ніхто не нагримав на неї: на Сході не заведено лаяти дітей. На стінах висіли три рекламних календарі; на кожному з них була намальована дівчина з рожевими щоками, в яскравому китайському вбранні. На великому дзеркалі виднівся дивний напис: «Café de la Paix»[56],— воно, очевидно, випадково потрапило сюди з різним мотлохом. Мені здалося, що я теж потрапив сюди разом з мотлохом.

Я повільно сьорбав гіркий зелений чай, переставляючи чашечку без ручки з долоні на долоню,— вона була гаряча і обпікала пальці,— і думав, скільки ще мені доведеться тут просидіти. Я спробував заговорити по-французькому, питаючи, коли, на їхню думку, повернеться мосьє Чжоу, але ніхто не відповів: вони, напевно, не зрозуміли. Коли я спорожнив чашечку, її наповнили знову. Кожний і далі займався своїми справами: одна з жінок прасувала, дівчинка шила, два хлопчики готували уроки, стара жінка розглядала свої ноги — малесенькі, покалічені за давнім китайським звичаєм, а собака слідкував за кішкою, яка все ще сиділа на картонному ящику.

Я починав розуміти, як тяжко доводилося Домінгесові працювати, щоб заробити на шматок хліба.

У кімнату ввійшов украй виснажений китаєць: здавалося, він зовсім не займає місця, наче аркуш навоскованого паперу, яким перестилають в коробці печиво. Якогось обсягу йому надавала тільки смугаста фланелева піжама.

— Мосьє Чжоу?— спитав я.

Він поглянув на мене байдужим поглядом курця опіуму: запалі щоки, дитячі зап’ястки, руки як у маленької дівчинки,— багато років і багато люльок треба було, щоб так його засушити.

— Мій друг мосьє Домінгес казав, що ви хотіли зі мною поговорити. Адже ви мосьє Чжоу?

— О так, я мосьє Чжоу,— відповів китаєць, ввічливим жестом запрошуючи мене знову сісти.

Я був певний, що мета мого приходу вже заплуталась десь у прокурених опіумом закрутках його мозку. Чи не хочу я чашку чаю? Мій візит для нього велика честь. Другу чашку сполоснули, виплеснули з неї воду просто на підлогу і, знову наливши, дали мені в руки, мов жарину,— тяжке випробування чаєм.

Я сказав щось про те, яка велика в нього сім’я.

Він подивився навколо з легким подивом, наче ніколи раніше не помічав цього.

— Моя мати,— сказав він,— моя дружина, моя сестра, мій дядько, мій брат, мої діти, діти моєї тітки...

Дитина відповзла від моїх ніг і лежала на спині, брикаючись ногами і щось агукаючи. Цікаво, чия вона? З присутніх одні були надто молоді, інші — надто старі, щоб породити її на світ.

— Мосьє Домінгес казав мені, що ви маєте до мене важливу справу,— промовив я.

— Аа-а, мосьє Домінгес! Сподіваюся, мосьє Домінгес здоровий?

— У нього гарячка.

— О цій порі року багато хто нездужає.

Я не був певний, чи пам’ятає він, хто такий Домінгес. Мосьє Чжоу почав кашляти, під його піжамою, на якій бракувало двох гудзиків, туго натягнута шкіра гула, як тубільний бубон.

— Вам теж не завадило б показатися лікареві,— сказав я.

До нас приєднався ще один новоприбулий,— я й не чув, як він увійшов до кімнати. То був молодик в охайному європейському костюмі. Він сказав по-англійському:

— У містера Чжоу тільки одна легеня.

— Який жаль...

— Він викурює сто п’ятдесят люльок на день.

— Це чи не забагато.

— Лікар каже, що куріння не доведе його