Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Що за… — почав кремезний, але його голос обірвався, коли один із бійців різко наставив автомат на Германа.

Максим діяв першим. Його автомат гримнув, куля влучила в груди бійця, той грюкнувся на бетон, кров бризнула на полонених. Станція вибухнула хаосом — постріли розірвали тишу, луна гуділа тунелем, відбиваючись від стін. Лампи блимали, гасли, спалахи від зброї висвітлювали тіні, що метались у смертельному танці.

— Покидьки! — заревів кремезний, відкриваючи вогонь.

Герман рвонув убік, кулі просвистіли над головою, вдарившись у стіну. Максим присів за уламком вагона, його серце калатало, пальці стиснули автомат. Перестрілка загуділа, як буря — крики бійців, стогін полонених, тріск труб, що вібрували від напруги. Скло сипалось згори, світло миготіло, ніби станція вмирала разом із ними.

Вони перебігали від укриття до укриття — Герман за шматком бетону, Максим за перевернутою бочкою. Кулі рикошетили від стін, одна просвистіла в сантиметрі від плеча Германа, вибивши іскри з металу.

— Твій геніальний план нас угробив! — крикнув Максим, його голос пронизав хаос, очі горіли гнівом. Він вистрелив, приглушивши ще одного бійця, і різко обернувся до Германа. — Ти взяв це на себе, а ми тепер по шиї в лайні!

Герман притиснувся до стіни, піт стікав по його обличчю. Він виглянув, але черга змусила його сховатись, кулі вдарили в бетон над головою.

— А що ти хотів? — огризнувся він, його голос тремтів від напруги. — Щоб я сидів і чекав, поки вони нас знайдуть? Я ризикнув, щоб витягти тих людей, а ти тільки ниєш, як завжди!

Максим стиснув зуби, його цинізм розтанув у люті — це був їхній старий танець, сперечатись, коли смерть дихає в спину.

— Ризикнув? Та твій план — повна дурня! — гаркнув він, перезаряджаючи автомат. — Я казав, що нас спалять, але ти, герою, вирішив пограти в актора! І що тепер — рятувати полонених чи себе?

Герман вистрелив у відповідь на чергову атаку, його щелепа стиснулась, але очі блиснули — Максим бив по живому.

— Ти б краще придумав, розумнику? — кинув він, його тон став різким, але дружнім, як у їхніх старих перепалках. — Чи просто стріляв би, поки нас не закопали? Я намагався, Макс!

Максим хмикнув, його гнів спалахнув, але погляд метнувся до полонених — одна жінка підняла голову, її очі благали. Він стиснув кулаки — це не просто бій, це про них.

— Намагався? А я щоразу ризикую шиєю через твої спроби! — відрізав він. — Ці люди не заслужили здохнути через твою дурість!

— То що робимо? — тихо кинув він, голос став холодним, але очі шукали відповідь у Максима.

Максим зітхнув, його лють поступилась практичності.

— Рятуємо, виживаємо, як завжди, — буркнув він, пригнувшись від черги куль. — Але твої плани — в топку.

Раптом із-за укриття Германа виринув кремезний боєць — його автомат блиснув у напівтемряві, дуло націлилось прямо в груди Германа. Час сповільнився, його палець стиснув спуск.

— Герман! — крикнув Максим, його голос розірвав хаос.

Він рвонув уперед, автомат гримнув у його руках. Куля влучила бійцю в шию, той захрипів, падаючи на коліна, кров бризнула на стіну. Герман відсмикнувся, його очі зустрілись із Максимовими — злість зникла, лишився лише їхній зв’язок.

— Ти… — почав Герман, але Максим перебив:

— Заткнись і рухайся, — буркнув він, тягнучи друга за руку в укриття. — Полонені ще живі, давай їх витягнемо.

— Вперед! — гаркнув він, штовхаючи Германа по рейках, низько пригнувшись, щоб тіні іржавих вагонів сховали їх від прицілів.

Вони рвонули, чоботи гупали по шпалах, спини горіли від напруги. Позаду крики бійців змішались із пострілами — "Де вони?!" — черга розірвала повітря, кулі вдарили в метал вагона, вибивши іскри. Максим не думав — його рука вихопила гранату з підсумка, пальці рвонули чеку, і він кинув її через плече, прямо туди, де лежав труп бійця. Гуркіт вибуху потряс тунель, осколки бризнули по платформі, пилюка здійнялась, заглушивши крики "Альфи".

— Давай, шевелись! — крикнув він, штовхаючи Германа до вузького проходу праворуч.

Вони звернули в темний коридор — старий інженерний сектор, де тьмяні лампи ледь мерехтіли вздовж стін, кидаючи слабке світло на іржу й павутину. Максим біг попереду, його очі обшарювали морок — кожен поворот, кожен шурхіт був шансом або пасткою.

Вони заглибились у коридор, зупинившись за купою уламків, де тіні сховали їх від погляду. Напружена тиша впала, лише віддалені кроки бійців і клацання їхньої зброї долинали з платформи. Максим затамував подих, його серце гупало, але в хаосі він почувався живим — тут не треба було планів, лише інстинкти.

— Чуєш? — шепнув Герман, притиснувшись до стіни, його обличчя блищало від поту, очі блимали тривогою.

— Так, — відповів Максим, його голос був низьким, але твердим. Він кивнув на звук голосів, що наближались. — Вони близько. Тримайся.

Вдалині бійці "Альфи" гарчали, їхні слова доносились уривками:

— Де, в біса, ці самозванці?! — рявкнув один, його голос тремтів від злості.

— Десь тут, — відповів інший, загрозливо й холодно. — Знайдемо їх, перш ніж вони попередять своїх.