Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Наші вчителі зітхають і кажуть, що з кожним новим поколінням людство все більше поринає у первісну дикість. Ми втрачаємо накопичені знання. Ми не знаємо, як застосувати ті, які поки що не забуті. Час наукового прогресу минув, і тепер усе не таке, як раніше. Адже були часи, коли люди могли спілкуватися один з одним, перебуваючи на величезних відстанях. Вони могли обігнути Землю по екватору, могли злітати в космос. Але потім щось змінилося. Кажуть, вони перестали розуміти один одного, перестали бачити та чути. Старий світ загинув, а те, що існує нині, –  існує на його руїнах, чіпляється за спогади і невблаганно скочується у прірву.

– Це залізний вік, – кажуть вчителі. – А що далі? Бронзовий, потім мідний? Скільки поколінь мине перш ніж ми знову візьмемося за кам'яну сокиру? Світ роз'єднаний! І це ніяке не прокляття. Це науковий казус.

Школа – відстій. Правда в тому, що навіть ліс може навчити набагато більшого. Він учить бути мужнім. Долати свої страхи. Звичайно, якщо не заходити надто далеко та не дражнити примар, які там живуть. Інакше Плакучий ліс зведе тебе з розуму.

Це і є ініціація. Випробування, яке проходить кожен, хто хоче довести, що готовий стати чоловіком. Він повинен зайти в ліс на заході сонця, провести там ніч і вийти вранці живим і неушкодженим. Якщо вийде. Якщо привиди не потягнуть його в хащі.

Якби хтось із дорослих дізнався, що ми вирушимо цієї ночі до лісу, нам усім сидіти під домашнім арештом щонайменше місяць. Тому мені довелося збрехати батькам, що я переночую у Макко, Макко сказав своїм, що переночує у Аре, а до Аре його предкам взагалі байдуже. Ніхто з нас й словом не прохопився.

Але це зовсім не жарт – провести ніч у Плакучому лісі! Рівно за тисячу кроків від того місця, де мої друзі розведуть багаття і підтримуватимуть вогонь до самого ранку, аби у мене був хоч якийсь орієнтир, якщо я злякаюся і захочу повернутися. Але я не злякаюся – такому не бувати! Навіть якщо якесь внутрішнє відчуття застерігає мене від цієї подорожі, якщо щось наполегливо нашіптує на вухо: «Йди геть звідси і більше ніколи сюди не повертайся!». Бо навіть вдень примари не розсіюються у сонячному промінні. Вони перемовляються десь угорі, стогнуть і ревуть, як поранені звірі.

Та я   ніколи й не наважився  б піти у ліс одинцем. Хото – ця іржава консервна бляшанка стане мені за компанію. Робопес, якого мені вдалося полагодити, незважаючи на весь скепсис, висловлюваний батьком. Стара іграшка все ще дивує – схоже, щось в ньому зламалося безповоротно, але він може гавкати і чудово орієнтується на місцевості. А в лісі, особливо населеному привидами, які раз у раз намагаються збити тебе зі шляху, це ще й яка поміч. Якщо мерці відберуть у мене розум, то заподіяти таке Хото вони точно не зможуть – він дурний як ступа...

Після півгодинної метушні Макко вдалося розвести вогонь. Дуже вчасно, бо  нічна прохолода пробирає до кісток. Сонце майже сіло. Ліс попереду ніби став густішим. Може, він і справді сплітає гілки, утворюючи липку павутину?

Тисяча кроків уперед, не озираючись і не повертаючи убік. Хото стрибає біля моїх ніг, радісно виляючи хвостом. Якщо прислухатися, можна почути, як скриплять металеві хребці в його хребті, коли він вигинає спину. Ліс же сповнений звичайнісіньких нічних звуків.

Я зволікаю, прикидаючи, що може чекати мене попереду. Цілих тисяча кроків! Макко зробив сімсот, а Аре всього п'ятсот двадцять шість, перш ніж розвернувся і дав драпака. Але я сміливіший за всіх. Досі мій авторитет був незаперечним, і я готовий зробити тисячу.

Не озираючись, із бухаючим у грудях серцем я крокую уперед, відраховуючи кожен крок.

Урліс

Без сумніву хлопчаки щось замислили... Двоє з них розвели багаття, а третій  почимчикував прямісінько в ліс. От йолоп! Якого біса йому там потрібно?

Я невідступно слідую за ним. Нечутно, як нічний хижак, який переслідує жертву, що нічого не підозрює. У мене перед ним купа переваг: місцина мені добре знайома, я знаю, де проходить лісова стежка. До того ж хлопчик підсвічує собі ліхтариком, що полегшує наш шлях, а біля його ніг гарцує іграшковий пес, видаючи стільки шуму, що суха гілка, яка хруснула під моєю ногою, залишається непоміченою.

Чудова іграшка! Я б теж не відмовилася мати таку. Цікаво, звідки він її взяв? Зрячі давно не використовують електронних пристроїв. Правда в тому, що ми не знаємо, як ними користуватися. Все це – вчорашній день, і нам не розібратися. Природа дає нам усе потрібне для життя. Просто треба працювати і по можливості дбати про тих, хто цього не може.

Так ми живемо. Звичайно, я чула про електрику й на власні очі бачила, як сяють поселення чуючих  в темний час доби, тоді як ми лягаємо спати з останніми променями сонця і прокидаємося з першими. Якщо потрібно більше світла, ми запалюємо воскову свічку або смолоскип. Вогонь можна видобути завжди – висікти іскру, вдаривши каменем об камінь. Для цього зовсім не потрібно мати розуму аж понад голову. На це здатний усякий дурень.

Але чуючі на все дивляться інакше. Вони тягнуть дроти від стовпа до стовпа, обплутують ними свої житла, а коли вітер розриває їх на частини, опиняються в непроглядній темряві. Абсолютно безпорадні. Вони бігають і панікують, намагаючись полагодити те, що полагодити не можна. Це я міркую так, у цілому. Бо минулого не повернеш, а дивитися у майбутнє вони не вміють.

Я довго спостерігала за чуючими, аби дійти такого висновку. Вони зовсім  безпомічні без усіх цих пристроїв, які залишилися від наших спільних предків. Як вони взагалі думають жити далі? Коли все остаточно зламається?

Я намагаюся підслуховувати їхні розмови. Зі шкіри пнуся, щоб дізнатися, про що вони говорять. Дещо можу прочитати по губах, але не впевнена, чи все розумію правильно. Бо чуючі ніколи не розмовляють повільно. Вони все торохтять і торохтять, дозволяючи вихоплювати зі своїх промов лише деякі слова.