Читати книгу - "Колобок у пастці науки, Оксана Павелко"

Марфа з Мефодієм сиділи за кухонним столом мовчки, сьорбали компот і продовжували дивитися на Колобка. Той також мовчки спостерігав за їхніми рухами з цікавістю, а потім запитав

- А що ви робите? Звуки якісь дивні видаєте.

- Ми просто п'ємо компот. - відповів дід

- Може і тобі налити? - запитала Марфа - Може пити чи їсти хочеш? Ось тільки їсти нема ні чого. Ми збиралися тобою перекусити, та не сталося. - тяжко зітхнула бабця.

- А як це воно, коли їсти чи пити хочеться? - запитав знову Колобок.

- Ну це коли в животі бурчить або смокче, коли їсти хочеться, а коли пити хочеться то сушить у роті - відповіла Марфа.

Колобок подивився на неї намагаючись зрозуміти те що вона сказала. А ні бурчання в середині нього не було, ані в роті начебто не сушило, хоча останнього він поки що не міг розуміти, але перепитувати не став.

- Ні, напевно не хочу. - відповів нарешті Колобок.

За вікнами вже стало зовсім темно. Через те, що старим поїсти було в цей день вже не судьба, то вони вирішили, що краще їм лягти спати раніше, доки їх животи зовсім не скрутили. Бабця встала зі стільця, зсунула штору на одному вікні, а те що за кухонним столом вирішила залишити як є, бо не хотіла, а може і боялася лізти через Колобка.

Бабця намостила з рушників Колобку кубло прямо на кухонному столі й пішли з дідом до спальні.

Колобок сидів у своєму сідалі й спостерігав за тим що робиться за вікнами в пітьмі. У вікно з нічного неба заглядав яскравий на пів круглий місяць. Перемигувалися поміж собою мерехтливі зірочки. Усе це він бачив вперше у своєму житті, як і все інше, що йому довелося бачити з тієї миті, як він вперше розплющив очі.

Старе подружжя лежали на старому розкладеному двоспальному дивані. Вкриті великою старою в латках периною, і обидва дивилися в нічну стелю. Переварювали кожен у своїй голові увесь день і те що з ними трапилося, і цього Колобка, і що тепер з ним робити дали, а головне - що їсти завтра.

Усю ніч Колобок просидів у своєму гнізді так і не зімкнувши очей. Напевно йому сон не потрібний, як і вода та їжа. Він нічого не робив, просто сидів на одному й тому ж місці та чекав, сам не знаючи чого. Він не розумів хто він, де і для чого.

За вікном вже почало світати. Сонячні промінці почали просочуватися крізь маленькі дірочки на побитій міллю вицвілій шторі. Промінці змінювали свій напрям у міру того, як сонце підіймалось в гору та відбивалися на темних сутінкових стінах, немов зірочки, які ставали все яскравішими. Нічні співи цвіркунів змінилися на дзижчання декількох летючих по хаті мух. Десь із других кімнат все ще доносилися звуки хропіння у виконанні дуетом баби з дідом, інколи до храпу доєднувались звуки кашлю з пострілами інших звуків життєдіяльності.

За вікнами проспівав півень. Храп, який доносився зі спальні, обірвався і його замінив скрип пружин дивану, а потім шуркання босих ніг по холодній і скрипучій підлозі, засланій місцями в’язаними з різноколірних смужок старих тканин, круглими й квадратними килимками.

Колобок побачив, як до кухні заходять, мов зомбі, заспані баба з дідом. Вони були вдягнені в старі запрані нічні сорочки. Бабця була без хустки, її довге сиве волосся закудлано стирчало в різні боки й деякі пасма лежали на грудях.

Марфа дістала з тумби мідний таз. Налила з відра води й почала вмиватися. Потім Мефодій повторив ту ж процедуру. Витерлися по черзі старим рушником. Про колобка вони зовсім забули та не звертали уваги на кухонний стіл.

Колобок зацікавлено спостерігав за цими людьми мовчки, та ні як про себе не нагадував, про свою присутність, щоб не порушити їхній мовчазний ритуал.

В кухні все ще залишалася напівтемрява. Бабця вирішила додати трохи світла і пішла відсунути штори з вікон, і коли вона проходила повз кухонного столу, Колобок нарешті вирішив привітатися і порушив тишу, щоб нагадати про себе.

- Привіт. - обізвався до них.

Бабця від несподіванки зойкнула й підскочила з місця з хрустом суглобів, різко відскочивши в сторону, а згорблений дід випрямився, що аж захрустів хребет.

- А щоб тебе, йопу мать, чортяка вхопив! Довбешка бульката! - вилаявся дід - Ти там що, навмисно затихорився, щоб нас із бабою в могилу загнати ?!

Марфа тільки трималася за серце й охала від переляку. Потім трішечки прийшла до тями та плюнула в сторону стола і пішла з кухні геть. Дід погрозив Колобкові пальцем й пішов слідом за нею. Колобку тільки й залишилось, що сидіти проводячи їх очима, і помовчувати, згадуючи його знайомство зі старими.

Дід з бабою повернулися до кухні вже одягнені. В будинку вже було достатньо денного світла. Колобок залишався все на тому ж місці. Марфа з Мефодієм втупились на нього.

- Діду, а це ж зараз наш сніданок витріщається на нас. - каже бабця потираючи бурчавий живіт - А тепер і не знаю що робити - повернулася до діда - їсти ж зовсім нічого, та ми ж не будемо його пиляти, він тепер живий. Не по християнському якось.

- Ну тоді вкинь його в каструлю з окропом, звариться, та буде вже неживий, тоді й поснідаємо, як ти кажеш, по християнському.

- Та як же я його кину в окріп варити живцем?

- А як раків варять? Так і його вари.

- Але ж це тобі не рак! Та і як його їсти після нечистої сили?

- Нечиста сила в цій хаті лише одна, і це ти. - тицьнув дід пальцем в груди Марфі.

- Це чому я нечиста сила?

- Ну а як ще тебе назвати, якщо ти відьма?

- Сам ти, чорт горбатий! Піди вже хоч риби налови! І якраз придумаєш що з ним робити, і винеси ти його вже з хати! Не можу я, коли на мене хліб дивиться. Боязко мені одній з ним в хаті залишатись.

- Гаразд, винесу його, бо ще в щось його перетвориш, дивися і нас з тобою потім зжере.

Дід взяв Колобка обережно разом з гніздом із ганчір’я і поніс його з хати.

Вийшов на вулицю. Колобок від незвично яскравого світла примружив очі. На подвір’ї все виглядало по іншому. По чистому блакитному небі повільно пливли поодинокі клубні хмаринок. Цвірінькали різноманітні пташки. На голих деревах блищали від роси ледь розкриті квіточки. Земля зеленіла молодою соковитою травицею, на якій бриніли під сонячним промінням крапельки роси.