Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Щодо нього. Родіон Михайлович був невисокий дідок з круглою, попелястою бородою, що закривала його зморшкувату, скривлену лордозом шию. Щоки іконописця були надзвичайно великі, круглі; саме ці щоки в першу чергу прикрашали старого – доповняли його вічно живе та веселе обличчя. Очі в Родіона Михайловича були глибоко посаджені, карі, часто втомлені через надзвичайну робочу продуктивність.  Волосся в нього сиве, коротке. Губи товсті, постійно висихали, тому Родіон Михайлович часто облизував їх.

Сьогодні Родіон виглядав особливо втомленим. Зі самого світанку він приймав гостей, тобто старих друзів, родичів та колег. Майже від кожного він отримував скромні подарунки. Проте самому Родіону Михайловичу не подобались подібні прийоми, та загалом дні народження. Він шанував та відмічав тільки релігійні свята, й відповідно не смів їсти всілякі тістечка (яких, до речі, йому надарували багатенько) в зв’язку з Різдвяним постом. Проте і самі гості не могли довго залишатись в майстерні іконописця, бо той через хвилину зачинав політичний спір, «істину» в якому, спираючись навіть на древнє прислів’я, неможливо було виявити через жахливу впертість Родіона Михайловича. Все ж, про політику та духовенство він обожнював теревенити. Але знову ж таки, в цьому не було ніякої користі для співрозмовника, тому що всі його фрази та доводи миттю придавлювались старим, причому почасту зовсім безкомпромісно.

Олександр доволі довго стояв на порозі. Він не смів стати за нього до моменту, поки Родіон Михайлович не зробить свого останнього, впевненого мазку. Образ святого Свірського виходив чудово. Іконописець тепер особливо звертав увагу на грубий, схимницький одяг святого, його розумні, проникливі очі та сиву бороду. Куколь преподобного Родіон Михайлович помазав лазуритом, і тепер він виходив яскраво-блакитним. Він писав цю ікону по замовленню літератора, який вважав Свірського за власного іменного покровителя. Зокрема, сам іконописець найбільше шанував його серед усіх руських святих (певно, по тій причині, що саме йому було дано побачити Святу Трійцю). Наразі, чисто по міцній дружбі, Родіон Михайлович вирішив написати ікону безкоштовно.

– Заходь, Сашку, – промовив він, відклавши мокрий пензлик до ближчого столику. – Як тобі?

– Прекрасно. Не можу повірити, що ви мені дасте це безкоштовно.

– Ой, Сашку, що в нашому житті вирішують гроші? Нічого. Гроші, а жадібність до грошей – жахливий людський порок, з яким приходять й інші гріхи.

Подібні сентенції виходили в Родіона Михайловича дуже часто, особливо коли він розмовляв з молодшими особами. Можна сказати, що це виходило випадково, і про більшість тих речей, про які він розказував, Родіон Михайлович раніше ніколи не задумувався. Проте Олександру такі виховання взагалі не подобались, бо ж свій кругозір та думки він давно вже накреслив в голові.

– З Днем народження, Родіоне Михайловичу! – привітав він, протягуючи пакет.

Іконописець, можна сказати, награно звеселішав, приймаючи подарунок. Звичайно, йому більше подобалось самому дарувати, й тому у певних кругах він зазнав слави наймилосерднішого та самовідданого старця з нотками, проте, балакучості. Коротше кажучи, люди до нього приходили не більше ніж на декілька хвилин, бо довше перебування могло затримати гостя на невизначений строк.

Все ж, сьогодні Олександр приходив якраз для того, щоб поговорити по душам з Родіоном Михайловичем. Так, він знав, що це може затриматись надовго; знав, що на нього чекають численні самовпевнені тиради, не облишені бездумного софізму; але в першу чергу Олександра цікавило те, що тепер скаже його друг щодо цікавої, гучної події, яка сталась тиждень тому – розголошення питань щодо присвоєння ПЦУ Київського Свято-Успенського собору. Родіон Михайлович, як прихильник УПЦ, очевидно стояв власним життям за свою церкву. Попри це, після закінчення війни, вирішення долі Онуфрія та його громади ні для кого вже не ставало загадкою. Боялись тільки скандалу, від якого все ж неможливо було відхилитись в разі ліквідації УПЦ.

– То забираєш ікону сьогодні? Вона майже готова, – сказав Родіон Михайлович.

– Так, мабуть заберу сьогодні, – Олександр говорив від чогось невпевнено. – Подивились, що в пакеті? Я витратив на все тисяча сто гривень.

– Господи! Звідки ж в тебе стільки? – стрепенувся іконописець, дістаючи подарунки.

– Та трошки платять з моїх творів.

– Ага, ясно… (дістав з пакета тонку релігійну книжечку) «Христа ради юродивый старец Паисий». Де ти це купив? В лаврі?

– Ні ні, мені бабуся подарувала. В неї багато таких книжок; і за Паісія Святогорця є.

– За Святогорця і в мене є. Дякую, прочитаю коли-небудь. Зараз, звичайно, часу небагато в мене. І замовлення, і подарунки, і дзвінки різні. А ще який жах відбувається. Ти чув, що ПЦУ творить? Слуги Антихриста! Прости Господи…

– Чув. І що ж тепер буде? Як думаєте?

Олександр навмисно виводив Родіона Михайловича на розмову. Звісно, зробити це було зовсім не тяжко. Просто неймовірно, з яким запалом пішла наступна розмова! Олександр присів на лавку поблизу вхідних дверей, й став слухати та спостерігати за моторними жестами товариша.

– Сашку, Єпіфаній той просто не має права знаходитись в таких чинах! Мене дуже злить, що він тепер кожну неділю проводить служби в нашому древньому, святому Київському храмі!

– Вибачте, Родіоне Михайловичу, а що означає «наш храм»?