Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Не можна йти в Безіменне море. — Я сперлася ліктями на стіл і нахилилася до торговця.

Той звів брову й поволі розжував, перш ніж відповісти.

— Це таке люди й досі подейкують, еге ж?

Я не випустила з уваги, що він не виправив мене. У тих водах Зола все ще перебував у розшуку і, як я розумію, не мав дозволу торгувати в портах поза Звуженням.

— Що ти там собі міркуєш? — вишкірився він.

Таким тоном спитав, ніби справді цікавився.

— Намагаюся збагнути, чому ця війна з Вестом для тебе важливіша за власну шкуру.

Він закинув голову й затрусив плечима: спочатку здалося, ніби він так жує, а згодом дійшло: регоче. Істерично.

Зола відкинувся на стільці, замружився й узявся гатити кулаком по столу.

— Ой, Фейбл, ну не можна ж бути такою дурепою! Вест тут геть ні до чого. І той покидьок, на якого він потайки працює. — Пожбурив ножа, той дзвякнув об тарілку, я аж смикнулася.

Отже, він знає, що Вест працює на Сента. Можливо, саме із цього й розпочалася ворожнеча.

— Авжеж. Я знаю, що являє собою «Жоржина». Я не дурень. — Нарешті поклав руки на бильця крісла.

Я напружилася: він тримався так розслаблено, ніби існувала якась серйозніша загроза, ніж очевидна для мене. Надто він був спокійний. Надто впевнений.

— Уся річ у тобі.

Мене пройняв нервовий трем.

— І що це має означати?

— Я знаю, хто ти така, Фейбл.

Слова долинули ніби з далекого туману. Як відлуння в океані паніки, що захлеснув мої нутрощі. Забило дух, ніби перекручене мотуззя врізалося під ребра. Він мав рацію. Я дурепа. Зола знає, що я Сентова донька, бо його штурман — один із трьох людей на Звуженні, яким це відомо. Це не може бути збігом.

Якщо це правда, то Клов не просто зрадив Сента. Він зрадив і мою матір. І я ніколи не подумала б, що він на таке здатний.

— Ти справді на неї дуже схожа. На Ізольду.

Від фамільярного тону, яким він згадав мою маму, мені аж кисло стало. Я не йняла віри батькові, коли той казав, що, перш ніж узяв Ізольду до себе в команду, вона працювала в Золи. Мама ніколи не розповідала мені про ті часи, ніби між миттю, коли рушила з Бастіана, та днем, коли потрапила на «Жайвір», часу просто не існувало.

Уже тоді Зола з моїм батьком ворогували. Війна між торговцями — нескінченна, але Зола нарешті дістав зброю, яка дасть йому змогу переломити перебіг подій.

— Звідки ти дізнався? — спитала, уважно його роздивляючись.

— Так і вдаватимеш, ніби не знайома з моїм штурманом? — відповів на мій крижаний погляд. — Сент спалив чимало мостів, Фейбл. А помста — один із найпотужніших рушіїв.

Я повільно-повільно вдихнула, наповнивши легені вогким повітрям. Якась частинка душі благала, щоб він це заперечив. Якась самотня часточка розуму ще сподівалася: ні, він дізнався про це не від Клова.

— Якщо тобі відомо, хто я така, то ти розумієш, що Сент тебе вб’є, щойно дізнається, — вимовила я, силуючись, щоб це прозвучало переконливо.

Зола знизав плечима.

— Він не надто довго мені докучатиме, — вимовив цілком упевнено. — І тепер ми повертаємося до того, чому ти тут. Мені потрібна твоя допомога з дечим.

Усівся зручніше, потягнувся по хліб і відломив кусень. Роздивляючись, як він намазує скоринку маслом, я перепитала:

— Допомога?

— Саме так, — кивнув він. — А тоді можеш повернутися до тієї жалюгідної команди чи до будь-якої діри в Серосі, де забажаєш облаштувати собі домівку.

Неабияк тривожило те, що він промовляв таким тоном, ніби все це правда. Зазирнувши йому в очі, не помітила й тіні ошуканства.

Знову перевела погляд на зачинені вікна, за рамами яких прозирали сині стрічки морської води. Тепер мала бути укладена угода. Він мав у мені потребу.

— І що ти хочеш, щоб я зробила?

— Нічого неможливого для тебе. — Він поволі відщипнув колючку артишоку, перш ніж сунути пелюстку до рота. — Ти що, не хочеш поїсти?

Підвела на нього погляд. Щоб прийняти їжу чи будь-що із будь-чиїх рук на цьому судні, маю принаймні опинитися на краєчку життя і смерті.

— А ти завжди годуєш бранців із власного столу?

— Ти не бранка, Фейбл. Я тобі вже казав. Я просто потребую твоєї допомоги.

— І ти мене просто викрав і прив’язав до щогли свого корабля.

— Вирішив, що ліпше буде, якщо твоя затятість дещо охолоне, перш ніж ми зустрінемося. — Він похитав головою, губи знову скривилися в посмішці. — Як я й казав, ви з нею дуже схожі.

Він знову видав рипливе хихотіння, перехилив чарку хлібної та гепнув нею об стільницю.

— Калло!

Зачулися кроки, двері прочинилися. Жінка вичікувально дивилася на капітана з перехідного містка.

— Калла покаже твій гамак у кубрику. Як буде щось потрібно, звертайся до неї.

— Гамак? — Я знічено позирала то на нього, то на неї.

— Про твої обов’язки дізнаєшся завтра, і маєш прийняти їх без заперечень. На цьому судні хто не працює, той не їсть. Та й на берег зазвичай не повертається, — додав Зола, хижо скривившись.

Я не могла втямити, що це: безум чи веселість. Може, водночас і те і те.

— Віддай ножа.

— Він тобі не знадобиться, — відказав із набитим ротом. — Команда дістала наказ дати тобі спокій. Поки перебуваєш на «Селені», ти в безпеці.

— Поверни, — повторила я. — І каблучку теж.

Зола взяв зі столу лляну серветку й витер пальці, а сам ніби замислився. Підвівся з крісла, прикрашеного пишним різьбленням, підійшов до бюро біля дальньої стіни, сягнув рукою до коміра сорочки. Висмикнув із пройми золотого ланцюжка, ухопив чорного ключика, що на ньому висів. Клацнув, відчинив бюро, висунув шухляду. Ще один золотий зблиск — і