Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ніби хтось плаче, — мовила Тіна.
Я теж почула цей звук, сповнений відчаю й гніву серед порожнього простору. А потім долинув шелест полотна, просяклого кров’ю...
— Усі стежте за своїми люстерками, — наказала я. — І постійно доповідайте про все, що бачите.
— Усе чисто.
— Стає холодно...
— Вона вже близько!
Я ще дужче натисла на стіну — і цього разу моїх зусиль вистачило. Панель з рипінням повернулась, тягнучи за собою порох та лахміття обірваного павутиння, — і відкрився вузький прохід.
А що ж там? Сама темрява...
Я витерла піт з обличчя. Відчула, як змерзли обидві долоні й чоло.
— ГЬтово, — оголосила я. —Таємна кімната, як я вам і обіцяла. А тепер ходімо всередину.
Я обернулася до своїх колег, широко всміхнулась їм — і...
І зазирнула до їхніх люстерок.
У них — в усіх трьох — видніло моє бліде обличчя. А за ним — зовсім близько — інше обличчя, зі шкірою, схожою на розтоплений віск. Я побачила білі хмарини волосся, вишкірені зуби — червоні, наче гранатові зернини, — й чорні блискучі очі. І вже в останню мить помітила кощаві пальці з довгими нігтями, що тяглися прямісінько мені до горла.
На появу привида кожен з нас зреагував по-своєму. Тіна зойкнула і впустила люстерко. Тед відскочив, наче кіт, якого облили водою. Тільки Дейв далі тримав — чи хоча б намагався тримати — своє люстерко, обмацуючи вільною рукою свій пояс. А я? Не встигло ще розбитись Тінине люстерко, як я вже обернулась і махнула в повітрі рапірою. У себе за спиною я, зрозуміло, нікого не побачила, та дим, що закурився на залізному клинку моєї рапіри, засвідчив, що я влучила в ціль.
Я знову замахала клинком в усі боки.
— Не марнуй час, — помовчавши, озвався череп. — Вона повернулась назад, за стіну.
—Чому ти відразу не сказав? Я зачепила її рапірою. Цікаво, чи сильно зачепила?
— Важко сказати. Бо ти так метушилась, що мені нічого не було видно...
— Гаразд, а куди?..
Аж тут мене відкинув убік спалах солі, залізних стружок і магнію, що вибухнув за кілька футів зліва від мене. На мить у кімнаті стало ясно, наче вдень: після темряви мені здалось, що я впала на сонце. Далі полум’я згасло, кімната знову занурилась у пітьму, а я тим часом лежала на купі попелу й жарин. У моїх вухах гуло, а волосся розтріпалось і затуляло очі.
Я незграбно підвелась, потерла вухо й трохи постояла, спираючись на рапіру. Крізь дим я побачила Теда й Тіну, що перелякано зирили на мене з дальнього кутка. Поруч із ними припав до підлоги Дейв, схожий на маленьку кремезну пантеру: він тримав напоготові ще одну каністру з магнієм.
— Я вбив її? — запитав він.
Я збила зі свого рукава язичок білого полум’я:
— Ні, Дейве. Не вбив. Хоча спроба була чудова. Другу каністру не кидай — немає потреби. Вона сховалась до таємної кімнати, — я кахикнула й виплюнула грудку мокрого попелу. — Нам треба зайти туди й покінчити з нею. Ми... Що, Теде? — я помітила, як Тед у кутку піднімає руку.
— У тебе з носа кров тече.
— Так, я знаю, — я витерла ніс рукавом. — Але все одно дякую. Гкразд, ходімо вслід за Еммою. Хто вирушить зі мною?
Троє моїх колег закам’яніли на місці. їхній страх був такий міцний, що ніби ожив і перетворився на п’ятого члена нашої команди. Усі вони втупилися в отвір у стіні. Я зачекала, поки розвіється дим, що заважав мені ясно бачити їхні обличчя.
— Пан Фарнебі каже... — почав Тед.
— Байдуже мені до вашого Фарнебі! — не витримала я. — Тут його немає! Він не ризикує своїм життям разом з нами! Напружте хоч раз свої власні мізки!
Я ще трохи почекала. Жодної відповіді не було. Мене переповнювали гнів і нетерплячка. Я сама обернулася до таємного входу. Я досі відчувала струмінь холоду, що линув у темряву за привидом, наче шлейф за весільною сукнею. Бічна стінка бюро виблискувала мереживом паморозі. Панелі теж укрились інеєм. Я увімкнула ліхтарик.
Прохід був вузький, геть заснований павутинням. Він майже одразу звертав ліворуч і зникав з очей. Усередині була темрява, з якої тхнуло кислим запахом пилу й смерті. Десь там, усередині, ховалося Джерело — місце або річ, до якої була прив’язана ГЬстя. Залишалося знайти його, знешкодити за допомогою срібла чи заліза — і з привидом було б докінчено. Просто, авжеж? Тримаючи в одній руці люстерко, а в другій — ліхтарик і рапіру, я протиснулась крізь отвір у стіні.
Правду кажучи, це було не зовсім те, що я хотіла зробити. Я мала дочекатись колег, потім ще хвилин з десять умовляти їх... однак тоді мені самій міг би увірватись терпець. Тож я вирішила діяти на власний розсуд. Це трохи ризиковано, проте ризикувати я вже навчилась як слід.
Прохід був такий вузький, що я зачіпала боками за обидві його цегляні стінки, з огидою продираючись крізь завіси павутиння. Просувалась я повільно, не забуваючи про можливі засідки або пастки.
— Ти бачиш її? — прошепотіла я.
— Ні. Вона з біса хитра. Гасає туди-сюди. Прикінчити її буде непросто.
— Цікаво, що це за Джерело, яке вона так охороняє?
— Хтозна — може, кавалок її самої. Може, чоловіченько так роз’ятрився, що порізав свою жіночку на шматки. Відбатував, скажімо, їй палець на нозі, і той закотився під стілець і загубився. Дурничка!
— Дивно, чому я досі слухаю тебе? Ти завжди торочиш таку гидоту!
—А що гидкого в пальці з ноги? Я, скажімо, теж частина тіла, — відповів череп. — Що ж мені, самого себе соромитись?.. Агов! Попереду сліпий поворот!
За рогом було темно. Я взяла з пояса соляну бомбу і жбурнула вперед. Долинув вибух — і більше нічого. Виходить, у ГЬстю я не влучила.
Я підняла ліхтарик і озирнулась.
— А може, їй хочеться, щоб ми знайшли її Джерело? — пробурмотіла я. — Чому б і ні? Мені здається, що їй просто-таки кортить показати нам, де його шукати...
— Можливо. Або вона просто заманює тебе до смертельної пастки. Чому б і ні?
Будь-що шукати нам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.