Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Як законна дружина я мала б терпіти самозванця. Якщо, звісно, не наважуся викрити його. Але треба визнати - я просто не зможу довести те, що Демісон зайняв місце мого чоловіка Деніела. Або... у світлі нових відкриттів зовсім не чоловіка?  Тим більше, що здається ніхто не помітив підміни. А якщо я не його дружина... то який йому сенс тримати мене біля себе?

- Де Деніел? - перепитала, дивлячись перед собою.

- Його більше не існує.

Не смію стверджувати, що ця відповідь стала для мене несподіванкою. Мені хотілося закричати. Упасти на підлогу. Забутися. Потонути в темряві. Я ледь пережила зникнення Ліама - одного зі своїх чоловіків. Втрата ж Деніела, здавалося, мала вбити мене.

Але перед очима спливли пустотливі оченята мого хлопчика, а біля серця пролунав перестук його крихітного сердечка. Мені є, заради кого жити. Є, заради кого дихати.

Сама не очікуючи від себе такого вчинку, я подивилася на Демісона. Він вочевидь насолоджувався ситуацією. Йому приносив задоволення мій біль.

- Я хочу піти.

- Ні, - відповів Демісон і вальяжно розвалився в кріслі. - Я покликав тебе сюди не для цього. До нас їдуть посли із Самандара...

Посли із Самандара? Це щось раніше нечуване. Я б менше здивувалася, якби до нас завітали посли від драгів! Самандарці були найзагадковішими істотами, про яких тільки я чула. Місцеві легенди стверджували, що кочове плем'я самандарців складалося суцільно з вигнанців, які не знайшли своє місце серед інших племен. Це плем'я було дуже нечисленним, але недружелюбним і мало хто міг похвалитися, що зустрівся з ними, і при цьому залишився живим. Ніхто не знав на що вони здатні, який вигляд мають і де саме розташована їхня столиця - Самандар.

І ось тепер їхні посли їдуть до нас?

- А оскільки місцеві аборигени вважають тебе королевою землян, вважаю, що ти маєш бути присутня при нашій зустрічі.

- Ти щойно стверджував, що я - ніхто...

- Ні, люба. Я сказав, що ти всього лише повія мого брата. Але місцеві народи про це не знають. Тому...

- Ти хочеш, щоб я допомогла тобі закріпитися в ролі... Але яка мені в цьому користь? Чому я маю тобі допомагати?

- Ну, давай припустимо, що, якщо ти допоможеш мені, я подбаю про тебе.

- Як саме ти збираєшся подбати про мене і мого сина?

Я не зводила очей із ненависного мені чоловіка. А він, як ні в чому не бувало, розглядав свій ідеальний манікюр. І не відволікся від цієї справи, коли вимовив фразу, яка позбавила мене опори під ногами:

- Я сказав, що подбаю про тебе. Про твою дитину мови не було. Мутантам не місце в моєму домі.

Задихаючись від жаху й обурення, я схопилася зі стільця. Позадкувала від цієї жахливої людини, виставивши вперед руку, ніби захищаючись від нього. А коли він підняв на мене очі, я прочитала в них вирок. Вирок мені і моєму крихітці-синові.

І тоді я побігла. Я бігла так, що вітер свистів у вухах. А в голові тріпотіла одна єдина думка - схопити Аліма і втекти звідси, втекти, втекти...

Я вибігла із зали для прийомів, не вірячи в те, що мене все ще ніхто не зупинив. Але тільки-но переступила поріг, я мало не влетіла в натовп закутаних у чорне чоловіків. Їхні чорні плащі майоріли навіть попри те, що в приміщенні не було вітру. Їхні голови й обличчя були приховані під чорними хустками, перев'язаними шкіряними шнурами.

Чоловіки розступилися, пропускаючи мене. Я відчувала, що вони дивляться на мене, але не помічала їхніх очей. І тільки пробігаючи повз самандарця, що йшов у хвості, я ніби спіткнулася. Немов повітря навколо мене в одну мить згустилося до пекучої субстанції, а потім випарувалося, залишивши мене задихатися.  Темний погляд огорнув мене дивною аурою - немов жива магія, вібруючи, намагалася доторкнутися до мене, спробувати... на смак.

І я, справді, перечепилася. Зупинилася. Завмерла. Обернулася. Повільно позадкувала від його погляду, кинутого на мене через плече.