Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Я пстрикнув монету Кілю.

-- Даси йому. З тобою все буде гаразд. Він з повагою віднесеться до переговорів.

-- Я в цьому не впевнений, -- сказав Кіль.

-- А ти б знехтував пропозицією мага про переговори? Довірся мені.

-- Гаразд, -- сказав він, похмуро і з сумнівом.

-- Ще щось?

Мені потрібно буде значно більше твердої валюти, ніж я прихопив з собою у подорож з Люсерніса. Якщо все піде шкереберть, мені буде потрібна готівка. Я не міг розраховувати, що в мене буде змога заскочити в банк і зняти кошти. Або якщо буде, чи застану я банк цілим, чи не зрівняють його з землею. На всіх мертвих богів, як мене дратувало, що я застряг серед громадянської війни.

-- Знаєш де знаходиться банківський дім Вулкін і Бінт? – запитав я його.

-- Всі банки знаходяться на одній вулиці, тому так, знаю.

-- Мені потрібно, щоб ти відніс туди мого листа. Зараз я його напишу.

-- Мене навіть за поріг не пустять. Особливо тепер, під час заворушень.

-- Ти не мусиш заходити. Вручиш листа швейцару. А по дорозі назад запросиш Сірого Зуба на вечерю.

-- О… У нас сьогодні звана вечеря.

-- Здається, що так. Краще купи якогось пристойного вина.

-- Магу?

-- Кілю, якщо ти не почнеш називати мене Хольгреном, то я напишу своє ім‘я на палиці і буду лупцювати тебе нею, поки ти його не запам‘ятаєш.

Він посміхнувся.

-- Таке враження ніби це вона сказала.

Не було потреби пояснювати, хто така “вона”.

-- А від кого думаєш я цього навчився?

-- Гаразд, Хольгрене. Ще одне запитання?

-- Так?

-- Що змінилося? Весь минулий тиждень ти майже не розмовляв, не спав, не їв. Займався тільки магією. Тепер ти будуєш плани так, наче збираєшся затриматися тут надовго.

Добре запитання. Хлопчина дратував мене своєю юністю, проте мав голову на плечах.

-- Змінилося те, що я вичерпав всі свої швидкі, відносно розумні варіанти знайти її.

-- І що далі?

-- З цього моменту поспіх приноситиме тільки шкоду. Вона жива, це не надія, а тверде знання. Поки вона залишається живою, мені доведеться йти по лезу ножа стосовно того, що я можу і повинен зробити, щоб знайти і повернути її. Мені доведеться саме йти по лезу. Більше ніякого поспіху. Наслідки можуть бути страшними.

Він похитав головою.

-- Я не дуже розумію, про що ти.

-- Я поясню все, що ти можеш зрозуміти, а можливо і більше. Але сьогодні під час вечері, не зараз.

#

Коли Кіль пішов, я вирушив на розвідку. У сплетенні оберегів Телемарха я побачив щось, що заінтригувало мене. Я хотів переконатися чи мої підозри були слушними.

Я знав, що під чотирма видимими поверхами вежі, існував підвал, який слугував за комору і кухню. Але сплетення наводило на думку, що Цитадель не така проста, далеко не така проста.

Я не завдав собі клопоту брати ліхтар. Сплетення оберегів та інші, поки що невідомі чари були такими густими та яскравими для мого магічного зору, що в звичайному світлі не було потреби. У всякому разі, якби я потребував побачити щось своїми фізичними очима – своїм фізичним оком – я завжди міг вичарувати магічне світло.

Я натрапив на нього в кухні, у великому каміні. Те, що здавалося солідною, вкритою сажею стіною, виявилося ілюзією. Позад неї був коридор. Ззовні було неможливо сказати, куди він вів.

Я пройшов крізь стіну.

Пилюка і сажа, густа і суха здійнялася з-під моїх ніг, налетіла мені в ніс. Я пчихнув. В цьому холодному, мовчазному місці пчих пролунав голосно. Я рушив далі й за кілька метрів дійшов до розвилки. В обох напрямках вели сходи. Я обрав лівий прохід і спустився по кількох сходинках. Сходи вели в коридор, але доволі скоро той закінчувався глухим кутом. Я вичарував кулю магічного світла і розгледівся.

Прохід обвалився, там де починалися уламки, сплетіння оберегів обривалося. Я подумки зробив невеличкі розрахунки і дійшов до висновку, що знаходжуся на місці де стояв Ріаіль, перш ніж Амра обвалила його на голову Синдика.

Повернувшись назад, я почав спускатися по правих сходах. Невдовзі сходи почали крутитися спіраллю, з майданчиками тут і там, здавалося розкиданими випадковим чином. Сходи вели далеко, далеко вниз, періодично від них виходили коридори, які я наразі ігнорував.

Нарешті я дійшов до грубо витесаної печери, монотонної і порожньої, за винятком масивного залізного диска, встановленого на рівні підлоги. Він мав понад метр в діаметрі й близько десяти сантиметрів товщини, на його поверхні було викарбувано сотні окультних знаків, всі вони шепотіли про слухняність і спокій, апатію і поступливість.

Це був чарівний еквівалент дверей в‘язниці.

Я оглянув сплетення, знайшов команду і зламав замок. Залізний диск здійнявся в повітря і відлетів, відкриваючи просвердлену в підлозі чорну шахту. Звідти здійнявся легенький струмінь чарівної енергії, мене відразу занудило. Без жодних сумнівів це була та сама отруйна енергія, що отруїла моє джерело в ніч, коли зникла Амра.

На перший погляд мені здалося, що шахта монотонна, але при уважному огляді я зауважив, що на гладкій стіні шахти висічено такі самі окультні знаки. Їх було ледь видно людським оком, настільки малими їх викарбували. Я не зауважив їх спочатку, бо на відміну від знаків на кришці шахти, з цих висмоктали всю магію до останньої краплини.