Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Я б не надто переймався, якби справа була тільки в цьому. Якби я твердо знав, що потребуватиму Цитадель тільки на певний, обмежений період часу, я б міг просто не звертати уваги на їхню войовничість. Пересидіти всі витівки, які вони здатні організувати. Але я не знав, як довго потребуватиму Цитадель, і не міг просто ховатися за її захищеними стінами. В місті була купа потрібних мені речей, не останньою з яких була їжа.

Отже. На додаток до введення в дію свого плану пошуків Амри, мені доведеться грати роль потенційного правителя Белларії. Принаймні до певної міри і на певний час. І все це через порожню кімнату.

Я піднявся по сходах на найвищий поверх, щоб всоте поглянути на внутрішнє святилище Телемарха. А швидше на місце де колись знаходилося внутрішнє святилище. Докладної лінії де закінчувалася кімната не було. Візьмемо, наприклад, бридкі двері у вигляді черепа. Зовнішня сторона дверей була такою ж твердою і позбавленою смаку, як завжди. А от внутрішньої сторони більше не існувало. Або принаймні внутрішня поверхня зникла, як у воду канула.

Вона не припиняла своє існування у конкретному місці. Внутрішня поверхня дверей, і вся кімната, просто потрохи блякнули. Найближче порівняння, яке спадає мені на думку, це коли хтось намочить пензлик в чорнилі й проведе ним по аркушу пергаменту. Спочатку лінія суцільно чорна, але у міру того, як чорнило закінчується, вона стає тьмянішою, уривчастішою, аж поки повністю не зникне.

В нашому випадку, чорнило – це сама реальність. Я міг тільки здогадуватися, що було пензликом, і чия рука керувала ним. Цілком ймовірно, що все відбулося навпаки, реальність не нанесли, а стерли. Чесно кажучи, це не мало значення, бо на цей момент в мене не було нічого, крім здогадок.

Я зайшов у кімнату, щонайменше п‘ятдесятий раз шкодуючи, що не знав, як вона виглядала до того, як зникла.

Кіль йшов за мною. Я не зауважував цього, поки він не зупинився перед кімнатою. Кімната йому не подобається. Він каже, що від неї на нього нападають дрижаки, що б це не означало.

-- Ввечері зайде Хурвус, щоб глянути на твоє око, магу, -- сказав він мені в спину.

-- На що там дивитися? Його немає, та й годі. – Я сам спалив його. Маги не можуть дозволити, щоб частини їхнього тіла валялися абиде. З ними можна зробити надто багато всякої гидоти.

-- Ти знаєш про що я, -- сказав Кіль з явним дискомфортом в голосі.

Я зітхнув і кивнув.

-- Знаю.

-- Ми вже добиваємо комору Телемарха. Залишилися висушені боби і свинячі кістки. В мене є трохи грошенят, вистачить на продукти на кілька днів, але я не знаю, що зараз можна купити.

-- Чому?

-- Через заворушення і барикади.

Я повернувся до Кіля.

-- Ні, Кілю, я питаю, чому ти досі тут? Протягом минулого тижня я був далеко не найкращим товаришем. Чому ти досі тут, розповідаєш мені про візит лікаря і запаси харчів?

Його обличчя трохи побіліло, трохи набрало сердитого виразу.

-- Хочеш, щоб я собі пішов?

-- Ні. Я просто хочу знати, чому ти тут, а не там. Раніше ти мені казав, що ти прибічник Справедливих Хлопців.

Він кивнув.

-- Був. Але Ансен мертвий. Йому не потрібна моя допомога. І якщо бути чесним, мені не дуже подобається напрямок, в якому зараз рухаються Справедливі Хлопці.

-- До чого ти хилиш?

Він опустив очі на підлогу і насупився.

-- Вони знов почали садити на палю. Схоплених шляхтичів і Чорних Рукавів. Людей, яких вважають стукачами і колабораціоністами. Біля пристані купа людей сидить на колах. – Він похитав головою. – Навіть Синдик такого не витворяв.

-- Варварство. Розумію твоє небажання мати з цим щось спільного.

Він знизав плечима.

-- В будь-якому разі я їм не потрібен. А Амра жива, десь. Я в неї в боргу.

-- Я роблю все, що в моїх силах, щоб повернути її, Кілю.

-- Знаю, магу. І знаю, що я тобі в цьому не допоможу. Але я можу нагадати тобі, що твою рану потрібно оглянути і я можу доглянути, щоб в тебе була їжа, коли ти згадаєш, що тобі потрібно їсти. – Він знов знизав плечима, явно почуваючись незручно від своєї прямолінійності й зрілості. Він був ще таким молодим.

-- Я хочу зробити все, що можу, -- продовжив він. – Навіть якщо я можу небагато.

Його вузьке обличчя скривилося в посмішці.

-- До того ж мене вже не повинно бути в Белларіусі. А оскільки я досі тут, то я волію переховуватися у фортеці з магом, ніж на вулиці, де можу потрапити в лапи бригади Мок М‘єна.

Я посміхнувся. Було боляче.

-- А… друг Амри. Я й забув про нього. Гаразд. Якщо ти будеш моїм представником у місті, то не можеш весь час уникати його бригади. Краще розібратися з ним зараз, а не пізніше.

Я вийшов з внутрішнього святилища, заліз в кишеню і витягнув кілька марок. Передав їх Кілю.

-- Після того, як купиш якісь харчі, я хочу, щоб ти запросив Мок М‘єна на вечерю. Хочу з ним побалакати.

-- Гм, магу…

-- Тільки не кажи, що ти не знаєш, як його знайти.

-- Справа не в цьому. Якщо він ще раз побачить мене, то зробить мені щось погане. Щось непоправне.

-- Не зробить. – Я витягнув ще одну марку, зачерпнув дрібку енергії з джерела і написав над нею Хардишську руну “переговори”. Руна парила і повільно крутилася, така ж масляно