Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Помирати не хотілося категорично. Абсолютно і цілком. Всіма фібрами або що там у душі є. Якого дідька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру  і не камікадзе, та й взагалі — це не мій світ. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти ні за цапину душу!

О-хо-хо... Якось негарно виходить. З переляку чи від несподіванки мене так плющить? Боягузтвом не те що віддає — смердить за версту, як недільним стервом. Треба для виправдання інше щось придумати, якщо не шляхетніше, так хоч благозвучне. Нехай і для внутрішнього використання, але чого хорошого в тому, що сам від себе носа вернути будеш?

Ой! Згадав! Є причина! Є! Мені ні в якому разі не можна вмирати. Адже тоді ніхто не дізнається про тих бідолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув — я єдиний, хто може привести жінкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собі і повинен вижити за будь-яку ціну!

Полегшало? Не надто... Але, як робоча версія, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось інше, все одно немає. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку і втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумів…

Рятівникам якість гри не сподобалася і нагородою за фальш став міцний стусан під ребра.

— А ну, вставай! Бач, розлігся, як панянка!

Після чого я був поставлений на ноги і нагороджений ще одним чутливим стусаном в живіт. Аж подих забило.

— Гляньте, як повітря ротом хлипає! — заіржав хтось. — Чисто карась... — і продовжив уже без сміху. — Гей, карасику... Ти хто такий? Звідки Полупуда знаєш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!

— Не знаю я його...

Спробу відхреститися від знайомства з Василем не зарахували. І на підтвердження цього негайно прилетів міцний потиличник. В тому сенсі, що у голові загуло, як у церковному дзвоні. Коротка пауза і ще разок — тепер в інше вухо.

— Христом Богом клянуся! — заволав я, намагаючись уникнути продовження. — Перший раз його на Микитинській заставі побачив.

Встиг. Більше мене не били. Ким би не були ці люди, але Дніпро вони знали. До того ж, не могли не бачити звідки наш човен йшов. Хоча б напрямок... І що на тій протоці стоїть козацька застава, теж відали. Значить, я і про все інше міг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже і ставлення інше.

Мене штовхнули в груди, примушуючи сісти на якийсь куль. Але я не очікував подібної люб'язності, тож позадкував, перечепився за нього і повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальності.

— На заставі, кажеш? — на той час як дзвін у голові вщух і разом з ним зникли різнобарвні плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зі мною залишився тільки один з незнайомців. На вигляд типовий пірат. Одноокий, з пов'язкою, що закриває ліву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, — тільки на гладко поголеній і засмаглій до кольору мореного дуба голові, замість бандани — козацький оселедець.

Я необачно кивнув, і калейдоскоп знову закрутився. Потім мене занудило і я довго, зі смаком блював за борт. Судячи за симптомами — що найменше струс сірої речовини, яку ще називають мозком. Цікаво, якщо мозок вмістилище розуму, то чому речовина «сіра»?

— Я питання задав... — нагадав про себе «пірат». — Чи тобі вухо відрізати? Щоб краще чув...

Логіка в його словах навіть не ночувала, зате загроза аж дзвеніла.

— Так. На Микитинській заставі. Вчора.

— Угу ... І чия сотня там зараз у дозорі?

Перевірка чи допит? Втім, я ж не паролі і явки зливаю, а всього лише ім'я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таємниця.

— Андрія Сороки. Так козаки говорили... Сам я сотника не бачив.

Схоже, відповідь «пірата» задовольнила. Оскільки ні погроз, ні репресій за цим не настало. Зате мене почало трусити... Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслідок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих Дніпровських водах, плюс рясне поглинання останніх... а може, просто зі страху, як прийшло розуміння, куди я вляпався на цей раз... Але, колотило мене не по-дитячому.

— Самого як звати?

— П-пе-т-тро.

— На, Петре... Ковтни... — «пірат» простягнув флягу. — Зігрій душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита відкинеш.

Напевно, слід було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика відкусити, ніж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками і приклався до шийки. Тільки забулькало... Ні смаку, ні запаху я не розібрав. Одне лише відчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потім і по жилах розливається тепло.

— Добрий молодець, — знову розсміявся хтось. — Як дитя до цицьки присмоктався. І не шкода тобі, Крук, ракії? При нинішніх цінах на невільників, така фляга дорожче раба вартує.

Розуміючи, що у мене зараз заберуть посудину здоров'я і щастя, я зробив ковток побільше. Не розрахував і закашлявся ...

— О, через вінця пішло... — констатував Крук і... як я не чіплявся за неї, відібрав флягу. Але говорив при цьому не зі мною, а зі своїм товаришем.

— Ось поясни мені, Пешто, чому так виходить, що у мене око одне, а бачить краще, ніж твої два?