Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

- Якого біса ви тут робите? Та у вас узагалі є хоч крапля совісті? Невже скаржитися на мене прийшли? Та де ваша гідність? Ви взагалі чоловік чи що?! - Закричала я, сплеснувши руками, і від збудження мало не впустила дорогоцінний пиріжок.

Мене трясло, наче припадочну, усе всередині дзвеніло й вібрувало від напруги та злості - ну оголений дріт, казала ж, - і я ледве могла тверезо мислити. Не розуміла того, що відбувається, не помітила очманілий погляд Тамари Сергіївни. Мене прямо розпирало, і хотілося жбурнутися в нахабного мужика чимось важким, я навіть очима пошарила кімнатою, відшукуючи підходящий предмет, як раптом почула гучне:

- Соломіє! - Жінка підскочила зі стільця, чомусь бліднувши і розорюючи очі так широко, що здавалося, вони ось-ось викотяться з орбіт.

Але я й цьому не надала значення. Зчепила зуби так, що щелепу звело, і підійшла до чоловіка.

- Через штани свої прийшли? Ну так знімайте, я виперу. - Видала я в неголене обличчя, уперши руки в боки.

Сірі очі чоловіка спалахнули, брови спочатку злетіли вгору, а потім загрозливо зійшлися на переніссі.

- С-соломія... - чомусь тепер заїкаючись, видихнула Тамара Сергіївна, - т-ти... ти що с-собі дозволяєш? Ти як із начальством?..

Я відкрила рота, збираючись продовжити свій словесний пронос - я дуже погано тямила, і доходило до мене важче, ніж до бабусі з важкою деменцією. Слова пробралися в мозок, а сенс залишився зовні.

- З яким ще начальством, Тамара Сергіївна? - фиркнула я, поморщившись, кидаючи на мужика неприязний погляд.

- Ц-це Назар Андрійович, Соля! - Вигукнула жінка, сплеснувши руками. - Наш начальник.

І тільки тут до мене дійшло. Щелепа моя в буквальному сенсі з'їхала кудись убік, а очі на лоб полізли.

- Цей?!

Господи, за що ти мене так не любиш? Ну чому ти ніколи не можеш вчасно заткнути мені рота? Ну чому я вродилася такою нестриманою?

Мені б у ноги падати, вибачення просити в новоявленого керівництва, а в мене пика скривилася від недовіри й гидливості. І нікуди не подінеш уже цю реакцію - вона як куля, вискочила - не зловиш, миттєва. Мерзенна. Згубна.

Але хіба я винна? Ну як я могла розпізнати в цьому неохайному величезному мужику невизначеного віку і з огидним алкогольним амбре - свого начальника? Та бомжі й то мають кращий вигляд!

Ах я ідіотка! Дура безмозка, тупа вівця! Це ж треба було так облажатися?..

- Це що за пігалиця? - Нарешті подав голос чоловік. - Тамара Сергіївна, що це? - Махнувши на мене руками - і я тільки зараз помітила, що одна з них була й не рукою зовсім, а чорним блискучим протезом, - скривився мій дорогий керівник.

- Це Соломія, Назаре. - Пискнула Тамара Сергіївна і подивилася на нього з таким винуватим виглядом, що мені захотілося крізь землю провалитися. Це вона через мене відчуває провину, їй за мене соромно. Підвела я все-таки свою благодійницю, рот би мені валуном засунути. - Я взяла її собі в помічники, я зашивалася, - почала виправдовуватися жінка, - ми ж ліцензію отримали для міжнародних перевезень, стільки заявок пішло, я не встигала. А Соля - дівчинка хороша, швидка, моторна і відповідальна...

- Я бачу, що хороша. - Злісно хмикнувши, чоловік оглянув мене з ніг до голови. Я стояла, опустивши голову, втиснувши її в плечі, і відчайдушно червоніла під його поглядом, всерйоз благаючи Господа, щоб земля розверзлася і приховала мене від цієї ганьби. Ніколи я ще не почувалася так паршиво.

А чоловік ще кілька секунд продовжував роздивлятися мене, презирливо кривлячись, а потім раптом виплюнув.

 - Тобі скільки років, дитино?

Я різко підняла голову. Розкрила рот. Чого? Це в якому такому місці він у мені дитину розгледів? Несподівано для себе, вирівнялася, ніс догори задерла.

- Мені дев'ятнадцять. - Видала, округливши очі й випнувши груди.

Ну добре "коза", я і гірше себе лаяти готова. Але чого дитиною-то обзиватися?

Ну так, я мала - не вийшла на зріст. А що я зроблю: генетику за пояс не заткнеш. Думаю, у роду в мене точно були гноми якісь або хоббіти, бо що мама - коротун, що батько - метр із кепкою, і діти його - ті, що в новій сім'ї, такі самі дрібні. Для нашого роду, півтора метра - вже вважай дилда, а в мене метр п'ятдесят два! Та мені з моїми параметрами - у моделі можна, а тут раптом "дитина".

- Дев'ятнадцять, угу. - Фиркнув чоловік, ніби не повірив, і я вже відкрила рота, щоб обуритися, за паспортом у сумку рукою пірнула, а він раптом відрізав. - Звільнити.

І просто пішов до виходу.

- Як звільнити? - В один голос відгукнулися ми з Тамарою Сергіївною. Вона сплеснула руками, а я шумно втягнула ніздрями повітря. Ну ось і все. Приїхали.

- Ну отак. Звільнити і все. - Спокійно видав бос, зупиняючись біля дверей. - Не подобається вона мені. Чи потрібні ще причини? - Вигнувши брову, скривився Назар Андрійович.

- Але ж Назаре, - ледь не плачучи простягнула Тамара Сергіївна, - я її в наступники собі вирощувала. Вона гарна дівчинка, правда! Не дури. Ну не знайдеш ти зараз нікого кращого. Виїхали кадри... Закордоном усі... - заквохтала жінка. - Не треба емоцій. Подумай...