Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

У тому, що слова бабусі Марійки правдиві, сумніватися не доводиться. Адже я на власні очі бачила своє тіло. Таке здатися просто не може.

Закінчую ридати, коли в голові стає порожньо, немов у бляшаній каструлі. Обережно підіймаю голову, і голосно шморгаю носом. Доводиться витирати мокрі щоки рукавом грубої сорочки. На душі стає трохи легше. Мене не стало на Землі, але я жива. Жива моя сім'я. Чи це не благо. До того ж у мене тепер здорове тіло. До речі, щодо здорового. Чому дівчинка, тобто я, лежу в ліжку поки не відомо. Але руки та ноги у мене робочі.

Ще раз шморгаю носом і акуратно сідаю, спираючись спиною на подушку. Тіло здається ще надто слабким, щоб тримати рівновагу. І беруся знову розглядати здорові руки. По черзі стискаю і розтискаю кулаки, згинаю кожен пальчик, відчуваючи, як пульсує кров у тонких судинах під блідою, майже прозорою шкірою, як легко і плавно скорочуються м'язи, рухаючи витончені кісточки фаланг. Це неймовірно. Просто неймовірно розуміти, що в тебе замість звичної однієї руки цілих дві. І ти ними можеш робити, що забажаєш, що тобі захочеться, і не просити допомоги… нічиєї. Правда, ідеально-гладку шкіру обох зап'ясть прокреслюють глибокі, як свіжі, так і вже майже загоєні, порізи. Але вони заростуть, залишаться хіба що маленькі, майже непомітні шрамики. Порівняно з тим, як виглядали мої кінцівки на Землі, це справжня дрібниця.

Оголю ноги й тепер оглядаю другий скарб, який мені дістався. Стрункі гомілки, тонкі кісточки. І немає жодного болю. Обережно ворушу ступнями, згинаю похололі пальці, верчу то однією, то другою ногою, розганяючи кров.

А якщо спробувати підвестися, у мене вийде?

На лобі вже виступає піт як тільки сідаю прямо й опускаю ноги на холодну кам'яну підлогу. Руки починають тремтіти від зусиль. Підтримувати тіло у вертикальному положенні стає важко. Я розумію, що навіть якщо мені й вдасться підвестися, то я й кроку ступити не зможу. І буде ще гірше, якщо я, не втримавшись на ногах, звалюся на підлогу.

Обережно підіймаю ноги назад і вкриваю їх ковдрою, причому вчасно. Бо за стіною чуються обережні кроки й тихий, кокетливий сміх. Швидко укладаюсь назад на подушку і прикриваю очі. У сутінках кімнати можна і через напівопущені повіки підглянути. Навряд чи хтось помітить.

Двері тихо відчиняються, і в спальню заглядає рум'яне кругловиде дівчисько з канделябром в руці. За її спиною стирчить високий худий юнак.

― Я ж казав, вона спить, ― тихо шепоче він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

― А якщо вона вже того… Зовсім… ― пищить злякано дівчина. ― Раніше он хоч поверталася, стогнала, марила. А тепер лежить тихо, як мрець.

Останні слова жахають, першим поривом відразу ж виникає бажання повернутися, але це буде занадто підозріло. І силою волі змушую себе лежати, як і лежала.

З одного боку нічого мені не буде, якщо я дам знати, що не сплю. Але, можливо, з розмов цих слуг я дізнаюся про щось важливе, наприклад, що сталося з господинею тіла.

― То йди, перевір ― радить хлопець. Видно, що йому вже добряче набридла нерішучість подруги

― Я боюся, ― схлипує вона. ― Може ти?

― Белі! ― гарчить хлопець, вперше називаючи дівчину на ім'я.

Та схлипує ще раз. Набагато жалібніше.

Кохання все-таки спонукає юнака на героїзм, і він переступає поріг кімнати. Тихі кроки звучать обережно та розмірено. Мій відвідувач рухається, ніби мінним полем. Я намагаюся дихати тихо і розмірено, як і належить сплячій людині, але, мабуть, занадто стараюся, і хлопець застигає біля мене. Я відчуваю його погляд, що пробігає по моєму обличчі, і намагаюся не підглядати, розслабити повіки, щоб не здригнулася жодна вія. Цікаво, що бачить мій відвідувач, яке в мене тепер обличчя? А раптом воно потворне, вкрите оспинами чи виразками… Подібні думки чомусь викликають напад панічного страху, глибоко під ковдрою долоня зминає простирадло в кулак. Але на щастя юнак надивившись, повертається, і я чую кроки, що віддаляються.

― Ну що? ― Біля порога зустрічає його питанням Белі.

― Поки жива, ― чується відповідь хлопця, а потім дзвінкий звук поцілунку і наступний за ним ляпас.

― Ти чого, ― хрипить залицяльник. ― Хіба я не заслужив нагороду?

Белі тихо пирхає.

― До речі, якщо хочеш знати. Вона не протягне до ранку, ручаюся. Дихання надто слабке. По-моєму, я навіть чув хрип, ― голос хлопця знову стає вкрадливим і спокусливим. Мабуть, настирливий юнак не втрачає надії отримати ще один поцілунок.

― Лорд Торнед теж хрипів перед смертю. Страшно… ― пищить Белі. ― Наче його душило що…

Їхні голоси віддаляються. А я розумію, що моє рішення прикинутися сплячою, принесло якісь плоди. Цікаво, від чого помер цей Торнед, і я мала померти? Точніше померла, раз я зайняла тіло колишньої господині.

Спрага повертається знову, але доводиться терпіти. Добре, що організм не нагадує про інші потреби. Мабуть, за хворою дівчиною не те що, не доглядали, мовчки, чекаючи на її смерть, а ще й не підтримували життя поживними речовинами, намагаючись прискорити процес.

Мені здається, я на деякий час задрімала, адже коли відкриваю очі в черговий раз, кімнату заливає сіре ранкове світло. А за хвилину двері відчиняються і в кімнату широким кроком заходить висока міцна жінка. Її яскраво-руде волосся горить немов смолоскип, а помаранчеве ластовиння покриває все обличчя, не залишаючи навіть сантиметра чистої шкіри.

Я сіпаюся від несподіванки, і величезні світло-карі очі одразу зупиняються на мені.

― Леді Касія, ви живі! ― Вигукує гостя, завмираючи посеред кімнати з занесеною для кроку ногою, наче бовван.